— Гм, привіт, мене звати Колін Сінґлтон, тут дуже темно, тому тобі треба йти на мій голос, хоча акустика тут справді… о, це я. Це моє коліно.
— Привіт.
— Привіт.
— Спочатку дама.
— Гаразд… А щоб тобі, на смак наче кукурудзяне зернятко запиваєш літром гасу для запальнички.
— Ти не осліпла?
— Навіть не уявляю. О’кей. Твоя черга.
— Аааааа… Кхххх… Ееее… О Господи. Наче чмокнув у губи дракона!
— Це найкумедніше з усього, що ти колись говорив, Коліне Сінґлтон.
— Раніше я був гострослов. Зараз, типу, втратив певність.
— Давай я розповім тобі одну історію.
— О, історія від Ліндсі Лі Веллс. Це про ерцгерцога?
— Ні, це про Ліндсі, але має всі складники високоякісної історії. Ти де? А, тут. Привіт. Привіт, коліно. Привіт, литко. Так от. Ми всі ходили в молодшу школу в Денвіл, і багато ґатшотських дітей трималися разом, бо інші вважали нас брудними, бідними і вошивими. Але потім, десь у третьому класі — я говорила, що була потворною — Колін із друзями почали обзивати мене собакою.
— Я ненавиджу це. Ненавиджу таких довбаних дітей.
— Правило номер один: не переривати. Отож, вони почали називати мене Лес, скорочено від Лессі.
— О, він же назвав тебе так зовсім недавно, коли ми їхали до старців!
— Так, я пам’ятаю. Повторюю ще раз: «Правило. Номер. Один». Отже, четвертий клас. І от День святого Валентина. Я дуже хотіла отримати валентинки. Я запитала в Голліс, що мені робити, і вона порадила просто написати по валентинці кожному в класі, тоді люди відповідатимуть. Голліс купила стос жартівливих валентинок із Чарлі Брауном, і я підписала по одній кожному в класі, хоч писати від руки я не дуже звикла і це забрало в мене купу часу. І що ж — як і можна було передбачити, я не отримала жодної валентинки.
Я прийшла додому дуже засмучена, але не хотіла говорити про це Голліс, просто сіла у крісло біля вікна у себе в кімнаті, мені було так хріново, що я не хотіла навіть думати про це. І тут я побачила, що Колін піднімається до нашого будинку з маленькою картонною коробочкою. А він був найкрутіший хлопець у школі, єдиний популярний із Ґатшота. Він поставив коробочку на ґанку, подзвонив і побіг геть. Я кинулась туди, серце в мене шалено калаталося, я сподівалась, що він таємно закоханий у мене. Я вийшла й побачила справді подарункову коробочку, загорнуту в червоний папір у сердечках… Боже, я не згадувала про це, доки він не назвав мене Лес.
— Зажди, що ж було в коробочці?
— Бляшанка собачого корму «Аlро». Але, зрештою, я перемогла, і тепер він зустрічається з цією собакою.
— О Господи!
— Що?
— Нічого. А я думав, що це в мене складні романтичні стосунки.
— Отож, це стало моєю метою — здобути його. Поцілувати його. Одружитися з ним. Не можу пояснити, просто — отак.
— І ти зробила це.
— Так. Тепер він інший. Тоді нам було по вісім років. Малі діти. Тепер він любчик. Захищає мене і все таке.
— Ти ніколи не задумувалась, як би ставились до тебе люди, якби могли бачити тебе зсередини? Більше чи менше любили б? Мені завжди здавалось, що Катріни розривають зі мною саме тоді, коли починають бачити, який я зсередини, — ну, крім К-19. Але я завжди про це думаю. Коли б люди могли бачити мене так, як я себе бачу, — якби могли зазирнути до мене в голову — чи любив би мене хоч хтось, хоч один?
— Колін мене не кохає наразі. Ми зустрічаємось два роки, і він жодного разу не сказав цього. Але він точно не любив би мене, якби міг зазирнути всередину. Бо він такий справжній в усьому. Тобто про Коліна можна сказати багато поганого, але він справжній, такий, як є. Він працюватиме на фабриці все життя, і в нього будуть ті самі друзі, й він щасливий із того, бо вважає, що це важить. Та коли б він знав…
— Що? Закінчуй.
— У мені повно лайна. Я ніколи не буваю собою. Зі старцями в мене південний акцент; з тобою я ботан із графіками і глибокими думками; з Коліном — солоденька принцеса. Я ніхто. Коли ти все життя мов хамелеон, то не лишається нічого справжнього. Твоя проблема, як ти кажеш, що ти не важливий?
— Не важу. Я нічого не важу.
— Точно, важити. Але ти принаймні щось знаєш про себе напевно. Про тебе, Коліна, Гассана чи Кетрін можна сказати, що щось у них правда, а щось — ні. Кетрін життєрадісна. Гассан веселий. Але я інакша. Я така, якою мені треба бути цієї миті, щоб триматися на льоту, але нижче радарів. Єдина правдива річ про мене — що в мені повно лайна.
— А мені ти подобаєшся. І зі мною ти не прикидаєшся. Я щойно це усвідомив. Ти, наприклад, кусаєш пучку пальця переді мною, хоч це інтимна звичка, але ти робиш це переді мною, бо не вважаєш мене публікою. Я зараз у твоїй таємній схованці. Ти дозволяєш мені зазирнути всередину тебе — трохи.