— Хіба що трішки.
— Бо я не загроза. Я ботан.
— Ні, ти не ботан. Це…
— Ні, я ботан. І саме тому.
— Можливо. Я ніколи про це не думала.
— Я не хочу оцінювати, це просто цікаво. Я також не відчуваю з твого боку загрози, бо мені ніколи раніше не подобалися популярні люди. Але ти не зовсім така, як вони. Ти наче просто знайшла спосіб хакнути їхню крутизну. Це диво…
— Привіт.
— Привіт.
— Ми не повинні.
— Ти сама почала.
— Так, я почала, і тепер я можу сказати «ми не повинні» справді драматично.
— Ха.
— Ми повинні зупинитися на цьому, наші лоби й носи торкаються, і твоя рука на моїй нозі. Ми не повинні, ти знаєш.
— Від тебе тхне самогоном.
— А від тебе тхне, наче ти цілувався із драконом.
— Агов, це мій жарт.
— Вибач. Я мусила розрядити напругу.
— Що ти робиш?
— Кусаю свого довбаного пальця. Моя інтимна звичка.
Коли вони нарешті вилізли з печери, була вже ніч, але місяць світив так яскраво, що Колін упіймав себе на тому, що мружиться. Спускатися до машини було важко, і вони здебільшого мовчали. Коли вони повернулися до Рожевого маєтку і машина зупинилась перед будинком, Ліндсі сказала:
— Звісно, ти мені подобаєшся і ти класний, але давай просто залишимо все, як є.
Він кивнув, бо не міг почати зустрічатися з дівчиною, не закінчивши Теорему. Крім того, її звали Ліндсі.
Вони тихо відчинили двері, щоб не відволікати Голліс від роботи/перегляду «Телемагазину». Тієї миті, коли Колін зачинив двері, задзвонив телефон. «Алло», — почувся з кухні голос Голліс. Ліндсі схопила Коліна і притиснула до стінки, де вони могли слухати, залишаючись непоміченими.
— О’кей, тоді залиш це сміттярам, — сказала Голліс. — Що за лайно… Вони не можуть змусити тебе платити за збирання сміття; ми для цього платимо податки… Мені шкода, Рою, але це лайно собаче… Ні, ми не можемо собі це дозволити, повір мені… Ні. В жодному разі… Ну, я не знаю, Рою… Ні, я розумію проблему… Зажди, я думаю. Господи, моя дочка повернеться будь-якої миті… А як щодо цього поля там позаду? Воно ж наше, так?.. Так, саме так… Все, що тобі треба, це бульдозер і автонавантажувач… Так, мені це теж не подобається, але якщо ти не маєш кращої ідеї… Добре. Побачимося у четвер. — Вона поклала слухавку.
— Голліс винна до біса грошей в банку лайки, — прошепотіла Ліндсі. Тоді повела Коліна через коридор до кімнати для ігор і прошепотіла: — Через вікно.
Колін підняв вузьке вікно, що виходило на двір перед будинком і показав їй на москітну сітку. Він міг би сказати це словами, але знав, що не вміє шепотіти.
— Господи, наче ти ніколи не вилазив з дому через вікно, — прошепотіла Ліндсі.
Вона натиснула в кутках сітки і зняла її. Потім пірнула головою вперед, дригаючи худими ногами, і приземлилась на моріжку. Колін поліз за нею ногами вперед, кумедно вигинаючись, наче танцював лімбо.
Успішно вислизнувши з будинку, Ліндсі й Колін обтрусилися від трави, пройшли до вхідних дверей і відчинили їх.
— Голліс, — гукнула Ліндсі, — ми вдома!
Голліс сиділа на дивані зі стосом паперів на колінах. Вона повернулась до них і усміхнулась. На її обличчі не залишилось і сліду гніву.
— Привіт, — сказала вона, — добре розважились?
Ліндсі подивилась на Коліна і сказала:
— Вже й не пригадую, коли я так добре розважалась.
— Уявляю, — відгукнулась Голліс, яка, здається, не слухала її.
— Це склад, — сказав Колін тихо, таємниче, коли вони піднімалися сходами. — Вона їздить на склад щочетверга.
Ліндсі хмикнула:
— Так, я знаю. Ти тут три тижні, а я — сімнадцять років. Я не знаю, що відбувається, але починаю думати, що між продажем землі та гнівними телефонними розмовами, які ми застаємо, коли б не повернулись, здається, назріває автомобільна подорож, — сказала Ліндсі.
— Ці автомобільні подорожі здатні розв’язати на диво багато проблем, — зауважив Колін.
— Автомобільна подорож? Хтось сказав «автомобільна подорож»? — Гассан стояв на верхній сходинці. — Я готовий. І Кетрін також. Вона студентка коледжу, уявляєш. Я зустрічаюсь зі студенткою.
— Вона вчиться на молодшу медсестру в державному коледжі в Денвілі, — сказала Ліндсі зневажливо.
— У коледжі, я й кажу! А ти, Сінґлтон, думав, що я ніколи не матиму дівчини з коледжу, якщо сам не навчатимутсь у коледжі.
— Як пройшло побачення?
— Пробач, друже, не можу говорити. У мене надто заніміли губи від усіх отих цілунків. Ця дівчина цілується так, наче хоче висмоктати з тебе душу.