— Скільки я спав?
— Майже дві години, — сказав Колін, пережовуючи.
— А ти що робив?
— Було мені взяти книжку. Я просто намагався довести до пуття Теорему. Залишилась тільки проблема з Катріною № 3.
— Фо-фо? — промимрив Гассан із повним ротом.
— Літо після четвертого класу. З Чикаго, але вона була на хоумскулінгу. Мала брата. Жила на Лінкольн-сквер, станція Лівітт, на південь від Лоуренс. Але я ніколи не був там у неї, бо вона покинула мене за три дні до закінчення зміни в таборі для розумних дітей у Мічигані. У неї було брудно-біле волосся, трохи кучеряве, вона гризла нігті, а її улюбленою піснею тоді, в десять років, була Stuck with You гурту Huey Lewis and the News. Мати в неї була кураторкою в Музеї сучасного мистецтва, а сама вона хотіла стати ветеринаром, коли виросте.
— Скільки ти з нею зустрічався? — запитав Гассан. Він уже доїв бутерброд і струшував крихти зі штанів.
— Дванадцять днів.
— Хм! Знаєш, що смішно? Я знав цю дівчину.
— Що?!
— Так. Івенберг. Ми ходили разом на всі ці нудні хоумскульні заходи. Ну знаєш, типу, виведіть свою хоумскульну дитину в парк, щоб вона навчилась спілкуватися. Або приведіть її на хоумскульний пікнік, де мусульманська дитина може дістати під зад від правовірних християн.
— Чекай, то ти знаєш її?
— Ну, ми не підтримували зв’язок, але так, я можу її впізнати.
— Вона не надто товариська, трохи грубувата і в сім років у неї був хлопець, який її покинув?
— Щось таке, — кивнув Гассан. — Щоправда, про хлопця я не знаю. У неї був брат. Правдивий псих, до речі. Активний учасник отого конкурсу «Вимовляй по буквах». Дійшов до загальнонаціонального, здається.
— Дивина. Хоч там як, але формула для неї не спрацьовує.
— Може, ти забув щось. У Чикаго навряд аж так багато Івенбергів. Чому б тобі не зателефонувати й не запитати в неї?
Відповідь на це запитання була такою тупо очевидною — «бо це не спало мені на думку», — що Колін просто взяв телефон і без жодного слова набрав довідку.
— Місто?
— Чикаго.
— Прізвище?
— Івенберг. ІВЕНБЕРГ.
— Чекайте.
Комп’ютерний голос назвав номер, і Колін натиснув «1» — зателефонувати негайно і безплатно. Після третього гудка відповіла дівчина:
— Алло, — сказала вона.
— Привіт. Це Колін Сінґлтон. А, еее, Катріна вдома?
— Це я. Як, ти сказав, тебе звати?
— Колін Сінґлтон.
— Щось знайоме, — сказала вона. — Я тебе знаю?
— Коли ми були в четвертому класі, я міг бути твоїм хлопцем упродовж двох тижнів у літньому таборі для обдарованих дітей.
— Колін Сінґлтон! Точно! Це ж треба, з усіх людей…
— Слухай, це може здатись тобі дивним, але скажи, ти була дуже популярною в школі, у четвертому класі? За шкалою від одного до п’яти?
— Що?
— І в тебе є брат, переможець конкурсів «Вимовляй по буквах»?
— Ну, так, є. Хто це? — запитала вона, і в її голосі раптом почулося невдоволення.
— Це Колін Сінґлтон, клянусь. Я знаю, що мої запитання можуть здатися тобі дурними.
— Я була, не знаю… у мене було кілька друзів. Ми були типу ботани, мабуть.
— Гаразд, дякую, Катріно.
— Ти що, пишеш книжку?
— Ні, я пишу математичну формулу, за якою можна передбачити, хто із двох людей порве романтичні стосунки і коли, — пояснив він.
— Гм, — відповіла вона. — Добре, а де ти тепер? Що з тобою сталося?
— Сталося, — луною відгукнувся Колін і натиснув відбій.
— Ну, що, — підсумував Гассан, — вона точно подумала, що ти ХВОРИЙ НА ВСЮ ГОЛОВУ!
Але Колін заглибився в думки. Якщо Катріна № 3 була справді тією, за кого себе видавала і якою він пам’ятав її, тоді що як… Що як формула правильна? Колін знову набрав номер.
— Катріна Івенберг, — сказав він.
— Так?
— Це знову Колін Сінґлтон.
— О! Привіт.
— Останнє дурнувате запитання, звучить зовсім тупо: це не я часом порвав із тобою?
— Ну…
— Я?
— Так. Ми всі сиділи навколо вогнища, співали, а ти підійшов і перед усіма моїми товаришами сказав, що, мовляв, ніколи не робив цього раніше, але мусиш порвати зі мною, бо вважаєш, що це безперспективно. Так ти сказав: «безперспективно». Господи, ти розбив мені серце. Я захоплювалась тобою.
— Мені дуже шкода, вибач, що я тоді порвав із тобою, — сказав Колін.
Вона засміялась.
— Та нічого, нам тоді було по десять років. Я це пережила.
— Так, але все ж таки. Мені шкода, якщо я вразив твої почуття.
— Ну, що ж, дякую, Коліне Сінґлтон. Щось іще?
— Думаю, це все.