(дев'ятнадцять)
Ліндсі з Голліс приїхали додому раніше, бо Колін із Гассаном ще заїхали в Hardee's по «гігантський бургер». У вітальні Рожевого маєтку їх зустріла Голліс:
— Ліндсі пішла ночувати до своєї подруги Дженет. Вона була доволі пригнічена дорогою додому. Через хлопця, мабуть.
Гассан кивнув і всівся поряд із нею на диван. Колін почав напружено думати. Він зрозумів, що мусить якнайшвидше знайти спосіб вислизнути з будинку, не викликаючи підозри.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитав Гассан, і Голліс просяяла:
— Так, звісно. Ми можемо разом влаштувати брейнстормінг, хоч цілу ніч, якщо маєш час.
— Круто, — відповів Гассан.
Колін злегка кашлянув і заговорив швидко:
— Я піду на якийсь час. Хочу вибратися на ніч на природу. Можливо, я передумаю й повернуся спати в машину, але хочеться спробувати.
— Що?! — запитав Гассан, не ймучи віри почутому.
— На природу.
— З вепрами, шершнями, ЩОКами та рештою?
— Так, на природу, — підтвердив Колін, намагаючись послати Гассанові надзвичайно значущий погляд.
Той якусь мить витріщався на нього, не розуміючи, а тоді зробив великі очі й сказав:
— Ну, а я залишуся вдома. Ви ж знаєте, я домосида.
— Будь на зв’язку, — напучувала Коліна Голліс. — Ти маєш намет?
— Ні, та на дворі тепло, я візьму спальник, якщо можна.
І перш ніж Голліс встигла щось заперечити, Колін побіг нагору, перестрибуючи через сходинки, згріб свої речі й майнув на вулицю.
Був ранній вечір — поля мріли в рожевому мареві. Колін відчував, як серце прискорено б’ється у нього в грудях. Чи вона взагалі хоче його бачити? Він сприйняв «ночувати в Дженет» як натяк, а що коли це не так? Може, Ліндсі й справді ночувала в Дженет, хоч хто вона була, а це означало довгий похід намарно.
За п’ять хвилин Колін доїхав до загорожі в полі, де колись пасся коник Гобіт, переліз через неї й побіг через поле. Колін зазвичай не бігав, коли можна було обійтися ходою, але зараз не можна було. Утім, він пригальмував, коли почав підніматися вгору, освітлюючи собі шлях тонким тремтячим променем ліхтарика. Він тримав його прямо перед собою, продираючись крізь кущі, ліани та дерева. Товстий шар лісової падалиці тріщав під ногами, нагадуючи про те, куди ми всі йдемо. До насіння, у землю. Щоб прорости знову. І ця надія на «прорости знову» змусила його пришвидшити ходу. Попри те, що темрява згустилась так, що від дерев і скель залишилися самі тіні, він дряпався вгору, доки не дістався нарешті того валуна. Пройшов уздовж скелі, скануючи ліхтариком вниз і вгору, доки промінь не висвітлив розколину. Колін просунув голову всередину і запитав:
— Ліндсі?
— Боже правий, я думала це ведмідь.
— А от і ні. Я був тут поряд і вирішив заскочити, — пояснив Колін, прислухаючись, як її сміх відлунює в печері. — Але я не хочу нав’язуватись.
— Давай заходь, — запросила дівчина, і він обережно протиснувся крізь розколину з нерівними краями, потім просувався боком, доки не дістався печери. Вона ввімкнула свій ліхтарик і вони засліпили одне одного.
— Я думала, що ти можеш прийти.
— Ти ж сказала матері, що заночуєш у Дженет.
— Так, — сказала вона, — це було щось на кшталт коду.
Ліндсі показала променем ліхтарика на місце поряд із собою і провела лінію до Коліна, наче заводячи літак на посадку. Він підійшов і сів на підготовлене Ліндсі сидіння із двох подушок.
— Ну годі вже світла, — сказала дівчина, і знову стало темно.
— Найбільше в цьому засмучує те, що я навіть не засмучена. Я про Коліна. Бо мені, зрештою, байдуже. Байдуже до нього, чи він мене кохає, чи він трахається з Кетрін. Мене це не обходить. Агов, ти тут?
— Так.
— Де?
— Ось, привіт.
— О, привіт.
— Кажи далі.
— Ну, от. Я не знаю. Це виявилось так легко — звільнитися. Я досі думаю, що ще сумуватиму, та ось уже три дні минуло, а я й не думаю про нього. Пам'ятаєш, я говорила тобі, що, на відміну від мене, він справжній? Тепер я так не думаю. Я думаю, що він просто нудний. Мене так бісить, що я змарнувала з ним стільки свого життя, і він зраджує мене, а я навіть не дуже депресую!
— Я б хотів бути таким.
— Але ти не такий, ні. Люди мусять перейматися таким. Це добре, що люди важать для тебе, і тобі їх бракує, коли вони йдуть. Мені зовсім не бракує Коліна. Я хочу сказати, буквально. Мені просто подобалося бути його дівчиною — і я стільки часу на нього вбила! Я це збагнула, і через це плакала всю дорогу додому. Голліс робить щось для людей. Я хочу сказати, вона весь час працює, як проклята, і тепер я знаю, що не для себе; це для всіх отих старих у Sunset Acres, щоб вони отримували свої пенсії і могли платити за свої памперси. І для всіх на фабриці.