— …
— Я колись була нормальною людиною, ти знаєш. Але зараз — я ніколи нічого не роблю ні для кого. Крім вилупків, на яких мені взагалі-то плювати.
— Але люди й досі люблять тебе. Всі ці старці, й на фабриці…
— Так, справді. Але вони люблять мене ту, яку пам’ятають, не таку, як зараз. Чесно, Коліне, я найегоїстичніша людина у світі.
— …
— Агов, ти тут?
— Я щойно усвідомив: насправді те, що ти щойно сказала, не може бути правдою, бо найегоїстичніша людина у світі — це я.
— ?
— Або ми зв’язані. Бо я такий самий, розумієш? Що я колись зробив для когось?
— Хіба ти не затулив Гассана від тисячі шершнів і не підставив себе їхнім жалам?
— Ну, хіба що. Так. Гаразд, ти — найегоїстичніша людина у світі. Але я наступний!
— Іди сюди.
— Я тут.
— Ближче.
— Сюди?
— Так. Краще.
— То що ти з цим думаєш робити? Як хочеш це виправити?
— Я саме про це думала, до того, як ти прийшов. Про твоє бажання важити. Мені здається, що те, скільки ти важиш, залежить від того, що важить для тебе. Ти важиш стільки, скільки важать для тебе інші. А я все робила навпаки, намагаючись важити для Коліна. Весь цей час були справжні речі, якими слід перейматися: і це місто, і справжні, хороші люди, яким я не байдужа. Застрягти на місці дуже легко. Ти просто пнешся, щоб стати кимось, особливим чи крутим, байдуже, аж так, що не знаєш навіть, чи воно тобі треба; тобі здається, що треба.
— Ти навіть не знаєш, навіщо тобі бути всесвітньовідомим, тобі просто здається, що треба.
— Отож. Саме так. Ми з тобою в одному човні, Коліне Сінґлтон. Але популярність — це не вирішує проблеми.
— Я не думаю, що порожнину можна заповнити тим, що колись втратив. Наприклад, змусивши ЩОКа зустрічатися з тобою, ти не виправиш того, що сталося колись із собачим кормом. Не думаю, що втрачене тобою десь усередині можна буде колись повернути. Як Катріну. Це те, що я зрозумів: якби я зараз якимось чином повернув її, вона не заповнила б порожнечу, що виникла, коли я її втратив.
— Мабуть, жодна дівчина не зможе її заповнити.
— Так. І стати знаменитим відкривачем Теореми — це також не допоможе. Про це я й думав: може, сенс життя не в тому, щоб весь час досягати якихось довбаних віх? Чому ти смієшся?
— Нічого, нічого. Просто, те, що ти сказав, це наче героїновий наркоман каже раптом: «Знаєте, замість того, щоб колотись, я, мабуть, повинен не колотись».
— …
— …..
— Гадаю, я знаю, хто похований в могилі ерцгерцога Франца Фердинанда. Не думаю, що це ерцгерцог.
— Я знала, що ти здогадаєшся. Так, я вже знаю. Це мій прапрадід.
— Ти знала?! Фред Н. Динцанфар, це ж анаграма!
— Усі старожили знають. Він начебто наполягав на цьому в заповіті. Але зо два роки тому Голліс наказала нам поставити знак і почати проводити екскурсії — тепер я розумію, що, ймовірно, заради грошей.
— Кумедно, чого тільки люди не роблять, щоб залишити по собі пам'ять.
— Або навпаки, щоб про них забули, бо одного дня вже ніхто не знатиме, хто насправді там похований. Вже зараз чимало дітей у школі, та й учителі, думають, що тут насправді могила ерцгерцога, і мені це подобається. Мені подобається знати те, чого інші не знають. Саме тому ці інтерв’ю, які ми записали, колись будуть дуже важливими, бо вони розповідатимуть історії, які час проковтнув чи викривив абощо.
— Куди поділась твоя рука?
— Вона спітніла.
— Байдуже. О, привіт.
— Привіт.
— …
— …
— Я говорив тобі, що покинув одну з Катрін?
— Ти покинув? Ні.
— Але це так. Катріну № 3. Я просто зовсім забув про це. Тобто я завжди вважав правдою все, що лишилось у моїй пам’яті.
— Гм.
— Що?
— Якщо ти її покинув, це не дуже вдало для оповіді. Принаймні, я так запам’ятовую речі — я запам’ятовую історії. Я з’єдную точки, а з них виходить історія. А точки, які не пасують до історії, мабуть, відходять на задній план. Це так само, як ти бачиш сузір’я. Ти дивишся на небо і не бачиш усіх зірок. Всі зірки — це величезна божевільня, безлад. Але ти хочеш бачити форми; ти хочеш бачити історії, отож ти вибираєш їх із неба. Гассан говорив мені якось, що ти теж думаєш саме так: бачиш зв’язки скрізь, отож, виходить, що ти природжений оповідач.
— Я ніколи на це так не дивився. Але… Ну, це має сенс.