Ураз відчувши себе старим, Александр насилу звівся на ноги і погладив китаянку по голові.
— Не турбуйся за це, люба моя. Я не заберу в тебе Анну. Хіба ж можна так віддячувати за твою відданість? Ти маєш рацію, Джейд: Анна — твоя дитина.
З дитячої кімнати Александр вирушив коротким маршем сходів до кімнат Елізабет, де він не був відтоді, як вона змогла вставати після народження Анни. Він помітив, що обстановка там змінилася. Колись там були меблі, дібрані ним так, щоб нагадувати його резиденцію в сіднейському готелі, але тепер усе змінилося у відповідності до вподобань Елізабет — менше позолоти, менше дзеркал, ситець замість парчі, і все це — синє, синє, синє. Цей колір Рубі називала похмурим.
«Що ж це зі мною сталося, що я, господар цього будинку, так і не знав про те, що тут відбувалося відтоді, як народилася Анна? Так, мене подовгу не буває вдома — хіба ж я можу комусь довірити контроль за будівництвом дороги до Літгоу? Але мене ніхто не спитав, і ніхто мені нічого не сказав. Ніхто, окрім моєї маленької доньки. Я — чужинець у домі, повному жінок. Меґґі Самерс… Величезний павук у моїй павутині. Слід було про це знати. Елізабет завжди її недолюблювала, і тепер я розумію чому. Що ж, вона зі своїм чоловіком може забиратися з третього поверху, знайти собі будинок у Кінросі і там жити. Я найму нову економку. І найматиму знову і знову, аж поки не знайду таку, яка влаштовуватиме нас усіх. Таку, яка не буде ненавидіти китайців, яка не матиме подружок на кшталт Бідді Келлі, котра ходить до церкви по неділях, щоб розпускати там плітки».
— Елізабет! — гукнув він, зупинившись перед будуаром.
Вона з’явилася відразу ж, і досі вдягнена в темно-червоний костюм для верхової їзди; її очі були широко розкриті від здивування.
— Це непідходящий колір для верхового костюма, коли їздиш на білій коняці, — зауважив він з легким поклоном. — На ньому повно білої кінської шерсті.
Блиснула іронічна посмішка; Елізабет схилила голову у легкому поклоні.
— Ти маєш рацію, Александре. Наступного разу це буде кремовий костюм.
— А ти кожного дня виїжджаєш на прогулянку? — спитав він, широким кроком підходячи до вікна. — Мені подобається літо. Бо день набагато довший.
— Мені теж подобається літо, — знервовано мовила вона. — Так, я їжджу майже кожного дня. Якщо не вирушаю до Кінроса. — Запала тиша; Александр так і стояв, дивлячись у вікно. — Що сталося, Александре? Чому ти прийшов?
— Ти часто бачиш Анну? Частіше, аніж, наприклад, свою коняку?
Чути було, як у Елізабет перехопило подих, вона почала тремтіти.
— Ні, нечасто, — відповіла вона байдужим голосом. — Джейд настільки нею захопилася, що коли я заходжу до дитячої кімнати, мені здається, що я там — небажана гостя.
— Коли так говорить матір дитини, це схоже на зручну відмовку. Ти прекрасно знаєш, що Джейд — твоя служниця і мусить виконувати твої накази. Може, ти й не сильно старалася?
На блідому обличчі Елізабет враз з’явилися рожеві плями. Вона сіпнулася і крутнулася на місці так, наче одна нога її була прибита гвіздками до підлоги. Нервово заламуючи пальці, вона тихо, майже пошепки, відповіла:
— Ні, я не старалася.
— Скільки тобі зараз років?
— У вересні буде двадцять.
— Як летить час! Двічі матір у дев’ятнадцять років, двічі мало не померла при пологах, а тепер — вільна від усього цього! Ні! — гаркнув він. — Не плач, Елізабет! Зараз не час плакати. Вислухай мене — от тоді й поплачеш.
З того місця, де вона стояла, Елізабет було видно лише його спину. «Що сталося? Чому у нього такий зболений голос? Він сильно страждає, і це очевидно». Вона помітила, що він нарешті опанував себе і розправив плечі. Коли він заговорив, голос його вже був набагато м’якший.
— Елізабет, я зовсім не винувачу тебе за те, що ти передала своїх дітей таким відданим і простодушним людям, як Крильце Метелика та Джейд, особливо враховуючи те, що тобі так і не довелося подівувати. Мені здається, що ці щоденні поїздки до лісу та до Кінроса, оця несподівана свобода вдарили тобі в голову, як шампанське. І чому б ні? Ти виконала і навіть перевиконала свій обов’язок перед Господом, як його розумів старий віслюк Маррі. І тепер ти вільна від цього обов’язку. Був би я на твоєму місці, я б теж трохи побайдикував, — зітхнув Александр. — Однак, попри те що твій обов’язок переді мною — це справа минулого, твій обов’язок перед дітьми нікуди не подівся. Він залишається. Я не збираюся забороняти тобі їздити верхи, на візку, гуляти пішки чи робити все, що тобі заманеться, бо я знаю, що твої забави є безневинними. Але ти мусиш турбуватися про своїх дочок. За два-три роки Нелл буде достатньо дорослою, щоб я міг у тебе її забрати, але, боюся, з Анною все буде інакше. Анна — це не Нелл.