Рубі забрала в Елізабет листа і натомість дала їй фото, сяючи від гордості.
— А ось, нарешті, і сам Лі, — мовила вона.
Лі сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу; Елізабет ретельно вивчила фотографію, намагаючись не потрапити під вплив явної гордості Рубі за свого сина та схильності до ліричності й пафосу, яка несподівано прорізалася у Александра. Їй довелося визнати, що ніколи вона не бачила такого вродливого юнака, такого незвичного і, можна сказати, екзотичного. Навіть Сунь, на якого був схожий Лі, не міг похвалитися такими витонченими рисами обличчя. Але було в ньому і дещо від Рубі: Лі дивився в камеру з посмішкою, яка нагадувала посмішку Рубі, на його усміхнених щоках були такі ж самі ямочки, як і у матері, а європейські очі, судячи з фото, були досить світлими. А найважливіше — у тих очах світився розум.
— Він такий незвичайний, — мовила Елізабет, віддаючи фото. — Він має такі ж зелені очі, як і в тебе?
— Так, зелені, але відтінок трохи інший. А це важливо?
— О, так, важливо. Його волосся зачесане назад так, наче він змастив його макасаровою олією. Значить, йому треба користуватися спеціальними накидками для спинок крісла.
— Та ні, то не олія. У нього — коса.
— Коса?
— Так. Бо так забажав Сунь.
— Що ж, вісім років минуло, залишилося іще чотири — і тільки потім ти його побачиш.
«Лише чотири роки, — подумала Рубі, сідаючи у вагонетку, щоб повернутися до Кінроса. — Додати іще одну вічність до вічності, вже прожитої. Я так і не почула, як у нього ламався голос, не бачила його юнацьких прищиків на підборідді, так і не пережила того захопливого моменту, коли син починає стидатися своєї наготи перед матір’ю. Кожен його лист, написаний мені, обгорнутий гагатово-зеленою стрічечкою і покладений у гагатову скриньку, кожне слово з кожного листа я знаю напам’ять, однак, коли Лі повернеться до мене, однаково він у чомусь буде мені чужинцем. Чи повірить мені Елізабет, що я його ледь упізнала на фотографії? Що я годинами плакала, тужачи через нашу розлуку? Єдиною моєю втіхою є його очі на фотографії: спокійні, впевнені, без тіні болю та вразливості. Що ж, відтоді як він пережив перший біль розлуки, напевне його життя у школі Проктора було цікавим та сповненим подій. Більше мені нічого й не треба, лише сподіватися, що коли він обере собі пару, то зробить це цілком свідомо. Александр сподівається, що цією парою стане Нелл, хоча я не впевнена, що вона стане саме такою дівчиною, яка захопить його уяву. Навіть у п’ять років вона поводиться різко й по-діловому, демонструє свою незалежну вдачу. Елізабет довелося присвятити свій час Анні, а Нелл — самій за себе турбуватися. Вона так схожа на Александра! Лі обожнює Александра, але мені важко уявити, що він обожнюватиме Нелл. Однак усі ці запитання належать майбутньому. Лише через чотири роки я дізнаюся, яким чоловіком виріс мій син. Коли Лі повернеться, йому буде вже двадцять один, він буде сам собі хазяїн. Моя дитина буде повноправним громадянином цієї країни, і я відпишу йому свою частку в підприємстві „Апокаліпсис Ентрепрайз“. Він буде членом ради директорів і формально не матиме до мене жодного стосунку».
Через те що ці міркування були для неї болісними, Рубі переключила свою увагу на місто. Як же воно змінилося! Огидна невпорядкованість зникла, усюди пролягли дороги зі смоли та гравію, з’явилися тротуари, бордюри та стічні жолоби, уздовж вулиць були висаджені дерева; у Кінрос-тауні було навіть кілька красивих цегельних будинків, серед яких були готель «Кінрос» та церква Святого Андрія. З одного боку Кінрос-сквер, тепер зеленої та доглянутої, піднімалася нова будівля: омріяний Александром оперний театр. Чому Гульґонґ може мати свою оперу, а Батерст — аж три театри, а Кінрос-таун — ні? Більшість будинків були дерев’яними, останню мазанку знесли тоді, коли школа переїхала до нового цегляного приміщення. Навіть шпиталь мав вигляд респектабельний. А ріка текла між убраними в бетон берегами, на яких стояли паркові лави, висилися газові ліхтарі та дерева; на жаль, вода в річці була, як зазвичай, брудною.