Але поблизу не було видно ані прив’язаних коней, ані ознак відчайдухів розбійників чи аборигенів. Там був лише один чоловік, який стояв до неї спиною на пласкому камені, що стирчав з води, як оббілована людська лопатка. У Елізабет перехопило подих, вона уповільнила ходу і зупинилася. Чоловік був голий, промені сонця потоками стікали по його золотистій шкірі, а чорне волосся сягало аж до пояса і далі. Китаєць? Раптом він повернувся в її напрямку, підняв руки — і враз пірнув у воду, майже не збуривши її. Елізабет іще раз пригадалося обличчя в той момент, коли чоловік до неї обернувся. Неначе вона десь його недавно бачила. Та то ж був Лі Костеван! Лі Костеван повернувся додому! Її коліна підкосилися, і вона копичкою впала на землю, а потім збагнула: щойно він вирине, одразу ж її побачить. Яка небажана зустріч! Яка ніяковість для них обох! Що ж вона йому скаже?! Похапцем зіп’явшись на ноги, вона ледь устигла схватися в зарості.
Його приватну чоловічу принаду було майже болісно бачити, коли він вистрибнув з води легко й потужно, наче риба. Кивком відкинувши з обличчя довге чорне волосся, він без видимих зусиль вискочив з води і, радісно й зачаровано озирнувшись довкола, розлігся на пласкому камені позагоряти на сонці. Елізабет постояла якийсь час мовчки та непорушно, як та ящірка, аж поки хлопець знову не стрибнув у озеро. Лише тоді вона наважилася відповзти геть.
Як вона дісталася дому — Елізабет не пам’ятала. Її очі, розум і душа повнилися спогадом про оте прекрасне бездоганне тіло, що не мало ані найменшої вади, тіло з гнучкими та сильними м’язами, з радісним обличчям, яке світилося повним та нічим не обмеженим задоволенням. Усе своє життя вона прагнула свободи, але досі ще ніколи не зустрічала її в людській подобі. І це було незабутнє враження. Це було відкриття. Одкровення.
Лі Костеван повернувся додому.
Розділ 7
Досі не знаний біль
Рубі з’явилася невдовзі після того, як Елізабет прийняла душ і перевдяглася у вечірнє плаття.
— Лі повернувся! — скрикнула Рубі, і її обличчя змінилося до непізнаванності. — Ой, Елізабет, Лі повернувся! А я й не чекала його, я й гадки не мала!
— Це ж прекрасно, — механічно мовила Елізабет, насилу виштовхуючи з рота слова, наче ватні. — Принесіть нам, будь ласка, чаю, місіс Сартіс.
Вона провела схвильовану й радісну Рубі до оранжереї, умовила хоч на секунду присісти у крісло і тільки після цього змогла більш-менш природно посміхнутися.
— Рубі, люба, заспокойся і охолонь. Я хотіла б послухати про все відразу, але ти, здається, не в тому стані, щоб розмовляти.
— Він зійшов учора вночі з поїзда, який прибув з Літгоу, — несподівано, як сніг на голову; я ще й подумала, чому ж це поїзд так спізнився, а потім збагнула, що він навмисне дожидався потягу з Сіднея, який завжди спізнюється. Я якраз розмовляла з єпископом англіканської церкви та його дружиною — вони приїхали з візитом до місцевих парафіян, — забелькотіла Рубі.
— Я знаю, що приїхав єпископ. Сьогодні він прибуде сюди на вечерю, хіба ж ти не пам’ятаєш? От тепер ти зможеш прийти разом із Лі.
— Ми сидимо, розмовляємо — а тут заходить Лі! Ой, Елізабет, мій маленький котик виріс і став дорослим чоловіком! Такий красивий! Ти б почула, як він розмовляє — як найвишуканіший джентльмен в Англії! — Вона змахнула сльози і радісно посміхнулася. — Єпископ Кествік мало з крісла не впав, коли почув, як розмовляє Лі, а коли він дізнався, що то — мій син, я відразу ж до небес злетіла в його очах!
— А я й не знала, що саме про це ти все життя мріяла, — мовила Елізабет, намагаючись заспокоїтися, бо її серце шалено калатало.
— Та ні, це не так, і єпископу не подобається моє місце в громаді Кінроса, але він не такий дурень, щоб ставитися до мене як до повії, бо знає, що я — член правління підприємства «Апокаліпсис» і потенційне джерело пожертвувань для церкви. Як би там не було, коли він побачив Лі, то відразу ж вирішив, що мене незаслужено ганьбили, — бо мій син навчався не де-небудь, а у школі Проктора! Ой, Елізабет, я така щаслива!