— Я гадаю, що він уже накивав п’ятами. Якщо він не втік кілька тижнів тому, то зараз, побачивши її вагітність, точно втече.
— І що ти збираєшся робити, мамо?
— Побачитися з Рубі. Можливо, нам якось вдасться зірвати вагітність.
— Уже запізно! — скрикнули в унісон Джейд і Нелл за спиною Елізабет. — Уже надто пізно, щоб це робити!
Такого висновку дійшла й Рубі після шаленого нападу несамовитих матюків.
— А що ви собі з Джейд думали? — спитала вона, стиснувши кулаки. — Як ви не помітили, що вона пропустила кілька разів? Заради Бога, як?
— Якщо чесно, через те, що її менструації — це завжди такий кошмар! Ми так їх боїмося, що й думати про них не хочемо, не те що обговорювати. До того ж у неї й раніше часто траплялися затримки. У неї немає регулярного циклу, — пояснила Елізабет. — Та й узагалі — чи міг хто-небудь таке собі уявити, га? Це ж зґвалтування, Рубі!
— Я могла собі таке уявити! — відрізала Рубі.
Однак треба було витягнути з Рубі хоч якийсь резонний варіант дій, і тому Елізабет наполягала.
— Тоді було стільки метушні й негараздів — то Александр сказився, то Лі поїхав геть, погіршення ваших стосунків з Александром…
— Ага, зрозуміло! Значить, це, по-твоєму, я винувата, так?
— Ні, ні, це моя вина, суцільно моя! Я — її мати, і на мені лежить відповідальність за неї! — скрикнула Елізабет. — Тільки себе я звинувачую, більше нікого! Бідолаха Джейд сама не своя.
— Ти також, — мовила Рубі, заспокоївшись достатньо, щоб підійти до буфета і налити два шкалики коньяку. — Ось, Елізабет. Випий і не заперечуй. Пий.
Елізабет випила і відчула деяке полегшення.
— Що ж нам робити? Якщо вона на п’ятому, а не на четвертому місяці, то вона може померти! Плоду позбуваються на шостому тижні, навіть на десятому — і то вже ризиковано. А їй же лише тринадцять! Утім, може, син сера Едварда Вайлера схоче прооперувати її. Він же перебрав батькову практику, так?
— Так. Його звуть Симон Вайлер.
— Я пошлю йому телеграму, але ні на що не надійся. Сумніваюся, що навіть досвідчений лікар за це візьметься, ураховуючи увесь жах нашої ситуації. — Рубі глибоко зітхнула: — А Александру однаково доведеться повідомити, навіть якщо він не захоче повертатися додому через народження свого першого онука.
— Боже милосердний! Та він просто сказиться від злості!
— Так, неодмінно сказиться.
— Мене найбільше мучить ось що: якою буде дитина?
— Дитина може бути цілком нормальною, Елізабет, якщо Анна є розумово відсталою через народження, а не через спадковість. — Рубі істерично захихикала. — Господи, яка жахлива іронія! Александр може отримати свого першого сина-наступника від своєї розумово неповноцінної доньки та довбаного й обісраного мерзотника, який розбещує беззахисних дітей. — Її сміх перейшов у гучний несамовитий регіт, потім — у виття; вона впала в обійми Елізабет і через кілька хвилин вгамувалася; лише груди її важко здіймалися та опускалися. — Моя люба, моя дорога Елізабет, — нарешті вимовила вона, — що тобі ще не доводилося пережити, га? Якби я могла, я б узяла все це на себе і вистраждала сама.
Ти ж і мухи ніколи не зачепила, а я — шльондра, якій невдовзі виповниться п’ятдесят.
— Є ще одна обставина, Рубі.
— Яка?
— Нам треба знайти чоловіка, який це зробив.
— А! — Рубі випрямила спину, дістала хустку і витерла залишки свого горя. — Сумніваюся, що нам це коли-небудь удасться, Елізабет, бо я навіть натяку найменшого не чула на те, що хтось чіплявся до Анни. Кінрос — маленьке містечко, і я знаходжуся немовби в його центрі, в гущі подій. У барі, у салуні та в їдальні я можу почути абсолютно все. Не можу стверджувати, що це — місцевий мешканець, бо якщо місцевий мешканець на це наважився б, то його убили б на місці. Усі знають, скільки їй років! Моя здогадка така: це — комівояжер, вони приїжджають і від’їжджають настільки часто, що за ними важко прослідкувати, і кожного разу від тієї самої компанії приїздить інший представник. То торговці гвинтівками, то торговці сідлами, то всілякі шахраї, що намагаються збути підозрілі зілля чи фальшиві діаманти! Так, це точно комівояжер.
— Його треба знайти і віддати під суд. І повісити.
— Це нерозумно. — Зелені очі спалахнули недобрим вогнем. — Подумай добряче, Елізабет! Твоя особиста біда стане справою всякого й кожного, а такі ганчірки, як газета «Правда», днями полоскатимуть брудну білизну сера Александра Кінроса.
— Зрозуміло, — прошепотіла Елізабет. — Я все зрозуміла.