— Йди додому. Я пошлю телеграму доктору Симону Вайлеру і відіб’ю кодовану телеграму Александру. Таку новину не можна повідомляти відкритим текстом. Іди, люба, йди! Ти потрібна Анні.
І Елізабет пішла — ще не повністю отямившись від удару, але відчуваючи здатність впоратися з цим нещастям. Коньяк допоміг їй, але іще більше допомогла Рубі. Практична, неймовірно досвідчена, приземлена. Хоча вона теж не помітила катастрофи, що насувалася; якби помітила, то давно б попередила — що тут казати. Проблема ось у чому: ми надто довіряємо іншим, ми гадаємо, що всі на світі будуть співчувати, захищати нещасних так само, як і ми. Це ж не їхня провина, що вони такими народилися. Але що ж це за світ, у якому спокійно живуть страшні істоти, для яких жінки — лише вмістилища для їхньої сперми? Моя маленька дитино, люба тринадцятилітня дитино! Ти навіть не знаєш, що з тобою сталося, і не зрозумієш, коли ми спробуємо тобі пояснити. Ми мусимо вибратися з цієї халепи, але я не знаю як. Чи розуміють корови або кішки, що з ними трапляється, коли вони зачинають у собі життя? Але ж Анна — не корова і не кішка, вона — розумово відстала тринадцятирічна дівчина, тому я не можу сподіватися, що вона поведеться під час пологів так, як поводяться корови та кішки. Значить, вагітність. Знаючи Анну, можна припустити, що їй здається, наче вона просто погладшала. А вона знає, що це таке — погладшати?
— Будемо ставитися до цієї халепи так, наче це — природно і немає чого турбуватися, — сказала Елізабет, звертаючись до Джейд і Нелл після повернення від Рубі. — Якщо Анна почне скаржитися, що їй стало важче ходити, ми відповімо, що це невдовзі минеться. Вона іще не блювала, Джейд?
— Ні, міс Лізі. Якби блювала, я б раніше переполохалася.
— Тоді це означає, що вона дуже легко переносить вагітність. Почекаємо, що скаже доктор Симон Вайлер, але сумніваюся, що Анна схильна до токсикозу, як я.
— Я дізнаюся, хто це зробив, — похмуро і зловісно мовила Джейд.
— Міс Рубі каже, що це неможливо, Джейд, і тут я з нею згодна. То, напевне, був якийсь випадковий комівояжер, котрий уже давно поїхав геть. Ніхто з місцевих чоловіків не ризикнув би чіплятися до Анни.
— Я однаково дізнаюся.
— У нас просто не буде на це часу. Ми будемо доглядати за Анною, — сказала Елізабет.
Нелл найважче звикала до тієї долі, яка спіткала її сестру. Все її доросле життя Анна не була для неї сестрою-приятелькою, однак у певному сенсі вона була чимось навіть більшим. Безпорадна істота, яку важче навчити чого-небудь, аніж домашнього кота чи собаку, всіма пещена за свою доброзичливість, ніжність і постійну усміхненість. Анна ніколи не бувала в поганому настрої, і єдине, що страхало і виводило її з рівноваги, була кровотеча під час менструацій. Поцілуй Анну — і вона поцілує тебе у відповідь. Посміхнися — і вона посміхнеться тобі.
Мабуть, саме Анна надихнула Нелл зосередитися у своєму читанні на темі мозку: там так багато незвіданих таємниць! Але певні відкриття вже зроблені, і будуть зроблені нові відкриття. Можливо, колись будуть знайдені ліки для таких людей, як Анна. Як було б чудово, коли б ці ліки винайшла Нелл! Або хоча б узяла участь у їх винаходженні! Але все це не могло відволікти Нелл повністю: інколи вона усамітнювалася у своїй кімнаті і безпорадно плакала. Втрату Анною невинності Нелл відчувала як свою власну втрату.
Доктор Симон Вайлер досить сильно відрізнявся від свого батька — менш поштивий, більш різкий. Але достатньо розумний, щоб відразу ж інстинктивно збагнути, що слід робити з Анною. Спершу він зробив те, що не здогадалися зробити Елізабет, Джейд і Нелл, — розпитав про те, що з нею трапилося.
— Ти кого-небудь зустрічала, Анно, коли тікала?
Нахмурені брови, потім — спантеличений вираз обличчя.
— Анно, ходити в зарості — розумієш? Ти любиш ходити до лісу?
— Так!
— І що ти там робиш?
— Збираю квіти. Дивлюся на кенгуру — стриб, стриб!
— Тільки квіти й кенгуру? Може, когось іще бачила?
— Гарного чоловіка.
— Боб? Білл? Веллі?
— Гарний чоловік, добрий чоловік.
— І ти гралася з тим чоловіком?
— Гарна гра! Обніматися. Обійми — дуже приємно.
— А цей добрий чоловік і досі тут, Анно?
Анна скорчила нещасну міну.
— Добрий чоловік поїхати. Нема обіймів.
— І давно?
Але цього Анна не могла сказати. Знала лише, що добрий чоловік поїхав.
Потім доктор Вайлер став переконувати Анну показати йому, як саме вони обнімалися з добрим чоловіком; на превеликий жах матері, Анна лягла на ліжко, зняла підштаники і розсунула ноги, хоча доктор її про це навіть не просив.