Після вступу до Об’єднаної асоціації гірників його голова повнилася мріями про краще життя для робочого люду, легші умови праці та справедливіше начальство. Ця організація активно працювала в Гульґонґа, і він сподівався, що так само активно працює вона і в Кінросі. Але то було не так, і було то обумовлено хитрістю сера Александра. Добрі умови праці, добра оплата, приємне для життя місто. Від чого Сем іще більше став ненавидіти сера Александра Кінроса. Значить, у того був якийсь прихований мотив, хоча він не міг здогадатися — який саме. Коли працівники «Апокаліпсису» сприйняли звільнення покірливо, Сем вирушив до Сіднея і залучив на свою підтримку найкращого демагога своєї справи — Біда Тальгарта. Однак вівці так і не перетворилися на вовків! Вони взяли вихідну допомогу і подалися деінде в пошуках роботи. Чому ж він так не вчинив, він знав дуже добре.
Усе це почалося в ті дні, коли його звільнили, на самому початку липня. Сер Александр звільняв своїх людей групами, і Сем опинився у першій групі. Оскаженілий від люті, він вирішив остудитися пішою прогулянкою на вершину гори, де стояв будинок сера Довбаного Александра Кінроса, до якого заборонено було наближатися. І там, недалеко від кінцевого майданчика канатної дороги, але в дальньому від Кінрос-гаусу кінці, він наштовхнувся на видіння. То була найгарніша дівчина, яку він коли-небудь бачив; вона гуляла собі і щось мугикала під ніс. Пес Ровер, зазвичай лютий до людей, на цей раз верескнув з радощів, підскочив до дівчини і стрибнув до неї полащитися. Замість відштовхнути собаку вона завищала від захвату і почала з ним обійматися. А коли до неї наблизився Сем з примиренницькою посмішкою на обличчі, вона зиркнула на нього своїми блакитними очима і дала зрозуміти, що і його теж рада бачити.
— Привіт, — мовив він і гукнув собаці: — Ровере, геть! Геть, я сказав!
— Привіт, — відповіло видіння.
— Як тебе звати? — спитав він її, з подивом не помічаючи в дівчині страху перед невідомим чоловіком, зустрінутим в усамітненому місці. Цей страх не раз руйнував його плани в минулому.
Замість відповіді вона присіла біля пса, що лащився до неї, і погладила його. Той перевернувся на спину і тоненько заскавучав від задоволення.
— Як тебе звати? — знову спитав Сем.
Вона підняла на нього очі і посміхнулася.
— Твоє ім’я?
— Анна, — нарешті вимовила вона. — Анна, Анна, Анна. Звати Анна.
Сема осінило: то була ненормальна донька Александра Кінроса, бідолашна слабоумна істота, яку, казали, бачили з матір’ю в церкві, а ще її інколи бачили у місті саму, коли вона туди забрідала. Але він доти жодного разу її не бачив і жодного поняття не мав, наскільки вона красива, жадана, розкішна. Не дивно, що було поширено наказ усім, хто її зустріне, негайно відводити Анну Кінрос додому, якщо вона забреде надто далеко! Вона була казковим, неймовірно-прекрасним бажанням кожного чоловіка.
Він присів біля неї, інстинктивно відчувши, що краще не називати їй своє ім’я. Але він уже вигукнув ім’я собаки, коли скомандував йому «геть!», і Анна, яка відразу ж його полюбила, швидко запам’ятала його ім’я, що траплялося дуже нечасто.
— Ровер! — сказала вона, погладжуючи пса. — Ровер, Ровер!
— Так, це — Ровер, — підтвердив, посміхаючись, Сем.
От тоді й почався найнезабутніший та тріумфальний період у житті Сема О’Доннела, перерваний лише на два дні його поїздкою до Сіднея, щоб привезти на допомогу Біда Тальгарта.
Тихо і спокійно умовив він дівчину на маленькі непристойності — поцілунок у щоку, поцілунок у рот, поцілунок у шию, на який вона відповіла з пристрасністю дорослої жінки. Ніжне оголення грудей, її неймовірне, до перехопленого подиху задоволення від того, як він цілував та смоктав її соски. Коли його рука ковзнула вниз, до підштаників і всередину, вона застогнала і вигнулася, як кішка. Отак поволі, тихцем він добився від неї майже рабської, але добровільної покірливості і готовності до пестощів; щодня вона з’являлася у тому самому місці, з радістю гладила Ровера, потім її цілували, пестили, збуджували до шаленства — неначе якогось розкішного нічного метелика, який відчайдушно прагнув згоріти у вогні досі не знаної пристрасті. Позбавити її невинності було дуже легко: Анна була така збуджена, що навіть цього не помітила, а коли він доходив до оргазму, вона кінчала разом із ним.
Розбещення Анни Кінрос було іще приємнішим від усвідомлення того, якою гарною вона була, а ще — від тієї атмосфери таємничості, яка оточувала їхні стосунки. Ну, і звісно, того факту, що її батьком був всемогутній підприємець.
На початку липня він переінакшив своє життя так, що, на подив, воно його стало цілком влаштовувати. Воно йому сподобалося. Сам собі хазяїн! Не буде в нього більше босів, не буде тяжкої праці у стригальському сараї чи у смердючій шахті, де немає ані сонця, ані свіжого повітря. Оскільки маляр Скрипс став п’яницею, якого вже ніхто не хотів наймати на роботу, він сам узявся за пофарбування фасадів будинків — не абищо, та все ж робота! — а в проміжках між малярними роботами він виконував роботу випадкову. Він став також кожного вечора в неділю ходити до церкви на службу. Допоміг священику позбутися пацюків. Став дуже ввічливим і доброзичливим. Ніколи не заходив до будинку одинокої жінки. Він виїхав зі своєї кімнати в гуртожитку і змайстрував собі халупу біля дамби, щоб ніхто не знав, куди він іде і чим збирається зайнятися. Його малярство, випадкові роботи і також добрі справи були частиною таємниці, покликаної приховати його стосунки з Анною Кінрос, — ох, який же ж він хитрий! Коли йому треба було з нею зустрітися, він казав жінці, якій допомагав, що сходить тимчасово до другої підсобити. Який же ж він розумний! Сем О’Доннел відчув себе абсолютно невразливим. А сер Александр Кінрос вважав, мабуть, що він тюхтій і телепень? Та він сам ніхто в порівнянні з Семом О’Доннелом! Слимак, що повзе в пилюці! Анна була його приватною власністю: його стогнучою сучкою, його сексуальним раєм. Жодних обмежень та комплексів — і жодних проблем. Проста й чиста як сніг. Анна була втіленням найшаленіших фантазій кожного перебірливого і витонченого чоловіка.