— Але ж від цього нікуди не дінешся.
— Але… але чому ти такий упевнений, що її повісять?
Александр поліз рукою в кишеню і витягнув звідти сигару.
— Ти іще палиш?
— Так, дай мені сигару! Але звідки ти знаєш, що її саме повісять?
— Тому що Джейд — політичний пішак, заручниця політики. І прихильники вільної торгівлі, і протекціоністи, не кажучи вже про профспілки, які зараз намагаються прищепити собі нове ім’я — лейбористи, — усі вони хочуть донести до публіки, що вони налаштовані проти китайців, що вони дослухаються до голосу народу, коли настане слушна година, і позбудуться китайців. І найкращий спосіб догодити таким настроям — це повісити бідолашну дівчину, наполовину китаянку — хоча й народжену в Австралії, — яка скоїла жахливий злочин. Злочин проти чоловіків, Рубі. Кастрація. Ампутація чоловічого достоїнства! Чоловік, якому вона це зробила, був білим, а єдиним доказом проти нього є те, що моя слабоумна донька впізнала його собаку! Чи можна викликати Анну до суду і заслухати її свідчення, навіть якщо суд буде закритим і без присяжних? Звісно, що ні! Суддя може викликати будь-якого свідка перед тим, як виголосити вирок, але виклик Анни до суду буде розцінений як насмішка над правосуддям.
Здавалося, що сльози Рубі витікають із мокрого тіста; йому стало гидко, вона вже не викликала в нього колишньої пристрасті. «Не залишай мене наодинці з дружиною!» — подумки скрикнув він, але йому здалося, що звертається він до якоїсь малознайомої жінки.
— Іди, Александре, — сказала Рубі, затушуючи сигару. — Просто йди, добре? Вона — старша донька Сема Вонґа, і я люблю її.
Він пішов просто до вагончика канатної дороги і поїхав на вершину гори, споглядаючи місто, що розляглося внизу. То було озеро блакитних та бузкових тіней, на які накладався шар похмурого сірого диму з димарів; схоже було, що то — нові залізні броненосці, які він кілька місяців тому споглядав з превеликим подивом та захватом; тепер здавалося, що то було в якомусь іншому житті.
Елізабет сиділа в його бібліотеці; це було щось новеньке, раніше вона не мала звички туди заходити. Скільки ж їй зараз років? Ага, у вересні буде тридцять три. А до його сорок восьмого дня народження лишилося кілька тижнів. Тепер вона у шлюбі ось уже половину свого життя. Вічність, як сказала вона. Так, то була вічність — гнучке поняття, якщо вдуматися. А хто скаже, що ні? Яка різниця між вічністю та кількістю янголів, які зможуть вміститися на головці шпильки? Отож. Нехай філософи чубляться.
Елізабет здалося, що Александр з роками погарнішав, і вона подумала: чому ж сіро-стальне волосся з сивими пасмами виглядає так привабливо на чоловіках і так огидно — на жінках? Його струнке підтягнуте тіло не осунулося і не зсохлося, і він рухався з легкою грацією юнака. Лі, наприклад. Зморшки, що з’явилися на його обличчі, свідчили про досвід, а не про старість. Їй раптом захотілося запропонувати йому найняти скульптора, щоб той зробив його погруддя — з бронзи? Ні. З мармуру? Ні. З граніту. Саме цей камінь личив Александру.
У його чорних очах з’явився новий вираз — вираз утоми, печалі і похмурої рішучості, підкріпленої скоріше розчаруваннями, аніж успіхом. Це розчарування його не зламає, бо ніщо не може його зламати. Він вистоїть у будь-який шторм, що кидає проти нього доля, бо таке у нього осердя — з граніту.
— Як справи? — спитав він, поцілувавши її в щоку.
— Добре, — відповіла Елізабет, і біль від його легкого дотику пронизав її тіло, як спис.
— А ти прекрасно виглядаєш, попри останні нещастя.
— Боюся, вечеря трохи затримається. Я не знала точно, коли ти приїдеш, тому Чанг запланував таку їжу, яку можна приготувати за кілька хвилин. — Вона підвелася. — Хересу? Віскі?
— Хересу, будь ласка.
Вона налила два великі келихи майже по вінця, один віднесла йому, а другий взяла з собою в крісло.
— Мені завжди було дивно, чому херес подають у таких маленьких шкаликах, а тобі — ні? — спитала Елізабет, сьорбаючи вино. — Увесь час доводиться підскакувати і доливати. А коли налити у великі склянки, то й підскакувати не треба, сиди собі й смакуй.
— Прекрасна інновація з твого боку, Елізабет. Усіляко схвалюю.
Він вивчально поглянув на неї через край келиха, вдихаючи різкий аромат амонтильядо, а потім трохи відсьорбуючи і залишаючи на язиці. А потім з приємністю відчував, як вино стікає горлом, неначе гарячі вуглинки. Краса Елізабет зростала; кожного разу, коли він бачив її знову, він помічав якийсь новий та бездоганний додаток до її краси, — від зміни в тому, як вона тримала голову, до невеличкої зморшки в куточку рота. Її фігура під димчастим рожево-бузковим платтям поступово ставала спокусливою і любострасною без найменшого сліду повноти. А її руки, з перснями, що він колись подарував, були схожі на морські водорості — гнучкі, з плавними рухами; вони коливалися в такт течіям у її свідомості.