— Жінки, — цинічно сказав Александр, — у його руках — як піддатлива глина. — Він поглянув на Рубі й нахмурився. — Ти змінила стиль свого одягу, моя люба. Я відчуваю щось на кшталт ностальгії по отим твоїм пишним сатиновим нарядам.
Рубі поглянула на себе у велике дзеркало і скорчила міну, оцінивши свій одяг: плаття, що не діставало до підлоги, з досить широкою талією та закритою груддю. Просте і зі смаком скроєне, воно було зшите з шовкової тканини в рубчик, але мало отой жахливий брунатний колір, який щойно увійшов у моду.
— Любий мій, у моєму віці я виглядала б сміховинно в тому вбранні. До того ж ніхто вже не носить турнюрів, пера вийшли з моди, лінію шиї задрали аж під горло, а останнім писком моди є рукави типу «бараняча нога» — широкі біля плеча і вузькі біля зап’ястя. Огида бере! Окрім наймодніших вечірніх платтів, усе це шиється з шерсті, твіду, а також напівшовкової тканини в уточний рубчик. У результаті стара повія не може вдягатися як стара повія.
— На мою думку, — посміхнувся Александр, — жіноча мода є ознакою часу. Часи погані і стануть іще гіршими. Ми зараз переживаємо занепад торгівлі, який не обмежується лише нашими краями. Тому жінки і вдягаються скромніше, у тусклі кольори і напрочуд огидні капелюшки.
— З простими платтями та тусклими кольорами я ще можу змиритися, але з огидним капелюхом — ніколи, — мовила Рубі, беручі його під руку.
— Куди ти зібралася? — здивовано спитав Александр.
Вона кинула на нього нарочито безневинний погляд.
— Як куди? На гору, разом з тобою! Я з учорашнього дня ще не бачила Доллі. — Раптом Рубі зупинилася. — Ти послав вісточку Джейд про народження дитини?
— Елізабет послала, як тільки Доллі народилася.
— А це важко — передавати їй звістки?
— Неважко — якщо вони надходять з родини сера Александра Кінроса.
— Коли буде слухатися її справа?
— У липні.
— А ще тільки травень почався. От бідолаха.
— Та отож.
Газетні репортажі про служницю-китаянку родини Кінросів та про її злочин навряд чи стали предметом уваги Біда Еванса Тальгарта, залученого до активної діяльності поворотом подій, який спричинився до бродіння в робочому русі. Профспілкова рада, очолювана розумним та відданим своїй справі уродженцем Ланкастера на ім’я Пітер Бреннан, якраз устигла отямитися від поразки, перегрупуватися, узріла нове політичне майбутнє для лейбористів і щойно почала складати проект політичної платформи для лейбористського руху, як раптом у серпні 1890 року вибухнув потужний страйк і вніс свої корективи. Однак нищівна поразка профспілок, що брали участь у цьому страйку, тільки підштовхнула профспілкових ватажків у їхньому намаганні добитися парламентського представництва для простих білих робітників. У жовтні 1890 року відбулися довибори у Західному Сіднеї; у цих виборах від лейбористів брав участь погоджений кандидат, який переконливо переміг. Здавалося, це підготувало добрий ґрунт для загальних виборів у Новому Південному Уельсі, які мали відбутися 1892 року; тобто лейбористський рух мав достатньо часу, щоб належним чином до них підготуватися і задовго до виборів припинити міжусобну боротьбу і висунути узгоджених кандидатів.
Профспілкова рада завершила роботу над своєю офіційною лейбористською політичною реформою у квітні 1891 року, тобто за цілий рік до наступних виборів. Платформа містила такі положення, як скасування електоральних обмежень, загальна безкоштовна освіта, досягнення конкретних цілей профспілкового руху, створення державного банку, а також різноманітні заходи щодо обмеження імміграції та діяльності китайців в Австралії. Стосовно оподаткування між делегатами не було такої єдності, дехто з них виступав за податок на землю, решта — за єдиний податок, який би охоплював усіх і все. Розширення реформи і включення до неї реформування місцевого урядування спричинилося до появи нової політичної партії. Вона називалася Лейбористська виборча ліга, а слово «лейбористська» — писалося на американський, а не на англійський манер. З часом цій партії судилося стати Австралійською лейбористською партією. Labor латиною означало труд, працю.
І тут сталася катастрофа, яка потенційно могла статися завжди. Нижня палата парламенту Нового Південного Уельсу стала свідком того, як Партія вільної торгівлі сера Генрі Паркса отримала вотум недовіри. Це спричинилося до того, що губернатор розпустив парламент і призначив нові вибори, які мали відбутися впродовж трьох тижнів — між сімнадцятим червня та третім липня 1891 року. На рік раніше, аніж очікувалося. Лейбористи відчайдушно заметушилися, намагаючись відібрати кандидатів для кожного виборчого округу, а це було нелегким завданням у штаті, що розкинувся на трьохстах тисячах квадратних миль. Звісно, у тих округах, де жило багато заможних людей, кандидатів можна було й не виставляти, але однаково залишалося багато таких округів, за які варто було поборотися. З віддаленими округами доводилося контактувати телеграмами або ж посилати туди членів центрального комітету, які були приречені на кількаденну подорож поїздами, екіпажами і навіть верхи на конях. Саме через це вибори розтягнулися в часі аж на три тижні.