Округу Бурк, розташованому за кілька днів їзди від Сіднея, було начхати на проблеми городян. Його основним клопотом було ввезення афганців та їхніх верблюдів, які підривали увесь бізнес білих австралійських візниць із їхніми величезними підводами. Виборча платформа лейбористів, складена міськими спритниками та вуглярами, нічого не згадувала про афганців з їхніми верблюдами, але для мешканців округу Бурк це питання важило ой як багато. Результатом стала жорстока сварка з Сіднеєм, але Бурк мусив підкоритися: верблюди у платформі так і не з’явилися.
Ні партія вільної торгівлі, ні партія протекціоністів не сприймали Лейбористську виборчу лігу серйозно, проводили свою виборчу кампанію, як зазвичай, мляво і самовдоволено, і полягала ця кампанія в основному в організації званих обідів для місцевих бізнесменів, а про робочий люд ніхто й не думав. Члени та прихильники Партії вільної торгівлі хотіли скасування всіх тарифів та митних зборів на імпортовані товари, а протекціоністи хотіли захистити місцевих виробників тарифами та митними зборами на імпорт. Обидві партії ставилися до простолюдинів з Лейбористської ліги з неприхованим презирством.
Добряче попрацювавши у своєму південно-західному сіднейському окрузі, Бід Тальгарт добився, щоб його висунули офіційним кандидатом від Лейбористської ліги, а опісля вирушив з візитами до тих, хто мав право голосу. Дня виборів він очікував з острахом, але і з досить великою впевненістю; він не бачив причин, через які прості робітники забажають віддати свої голоси тим, хто їх зневажав, у той час як вони мали кращу альтернативу в особі власних кандидатів від робітничого руху.
Оскільки його округ знаходився у Сіднеї, він досить швидко дізнався про свою долю: Біда Тальгарта було обрано депутатом Законодавчої асамблеї — ДЗА. Коли поволі прояснилися результати виборів у сто сорок одному окрузі штату, стало ясно, що у тридцять одному з них перемогу отримали лейбористи. Тому баланс сил у парламенті змінився на користь лейбористів. Утім, не все було для них так гарно, бо шістнадцять ДЗА представляли міські округи, а дев’ятнадцять — сільські. Міські чоловіки (жінкам не дозволялося голосувати, не кажучи вже про обрання до парламенту) були здебільшого непохитними членами профспілок, у той час як сільські чоловіки, за винятком вуглярів та одного стригаля, узагалі не були членами профспілки. Лише десять депутатів лейбористів народилися в Австралії, лише чотирьом було за п’ятдесят, а шістьом не було й тридцяти. То була фракція, повна молодих людей, що горіли бажанням назавжди змінити обличчя австралійської політики. Так, вони були повні ентузіазму, але недосвідчені.
«Ну то й що?! — подумав Бід Тальгарт, депутат Законодавчої асамблеї. — Єдиний спосіб навчитися плавати — це стрибнути у воду в черевиках та шляпі». Тепер його слова, що збурювали величезні натовпи на галявині Домен у сіднейському парку, зазвучать у стінах парламенту, який уже втомився від риторики у стилі Паркса. Але Поважний Дід примудрився втримати своє місце прем’єра, проявивши неабияку здібність улещувати отих зарозумілих лейбористських вискочок (на жаль, між ними дійсно були вискочки) у своєму намаганні забезпечити їхні голоси. Це завдання ускладнювалося непростою внутрішньою структурою лейбористів, яка була результатом отого огидного американського нововведення — демократії; приблизно половина з них підтримувала вільну торгівлю, а половина — протекціоністські заходи.
І ось у липні, коли вже було надто пізно, Бід Тальгарт раптом пригадав, як Сем О’Доннел запізнився на зустріч на кілька годин, а потім пояснив з винуватою посмішкою, що «трохи порозважався». Так, це був навіть іще непевніший доказ, аніж ім’я собаки. Він не переконав би суддю змінити рішення про те, що Джейд Вонґ, незаміжню жінку з Кінроса, треба повісити.