— Я теж гадаю, що не маю, — здивовано сказала Нелл. — Але ви мені подобаєтеся, Біде, тому я б навіть поторгувалася — заради вас.
— Приємно чути. Ви мені теж подобаєтеся, Нелл.
— От і добре, — резюмувала вона, махаючи рукою до екіпажа. — Ти диви, як пощастило! Сподіваюся, він захоче відвезти мене аж до Гліба.
— Дайте йому три пенси зверху — і він повезе вас хоч на край світу. І не сходьте на Параматта-роуд. Там шастають бандити та хулігани.
— Симптоми важких часів, як сказав би мій батько. Безробітна молодь повинна мати якийсь вихід для своєї енергії. Але гарний час купувати знецінену нерухомість. — Вона увібралася в малесенький транспортний засіб. — Я напишу вам з Кінроса.
— Будь ласка, — сказав він і почекав, поки зморена конячина сіпнулася і екіпаж поторохтів геть.
«Але ж ти не напишеш, — сказав він сам собі, зітхнув і пішов додому. — Однаково з цього нічого не вийде: син-соціаліст шахтаря-валлійця і донька найбагатшого капіталіста Австралії. Дитина, якій ще й сімнадцяти немає. Ще не почала жити, не спіймала свою хвилю. Людина з принципами — а я є людиною з принципами — не стане спокушати цю дівчину міняти своє життя і жити в цьому лігві. Тож нехай так і буде. Прощавайте, Нелл Кінрос».
Але Нелл потрапила до Кінроса аж після Нового року, на свій сімнадцятий день народження. Її батько та тітонька Рубі несподівано заявилися до Сіднея, щоб, як він сказав, «розгулятися»: театри, музеї, мистецькі галереї, виставки і навіть вистави-пантоміми. Нагулявшись досхочу, Нелл забула про свої інстинкти — та про інстинкти Біда Тальгарта.
Розділ 6
Лялька Анни
— Я ж не могла проігнорувати побажання батька, — виправдовуючись, сказала Нелл.
— Звісно, що не могла, — мовила Елізабет, начебто не розсердившись. — Так навіть вийшло на краще. Якщо вдуматися, то я придала цьому інциденту аж надто велике значення.
— Якому це інциденту?
— Анна розсердилася на Доллі і вдарила її.
Нелл пополотніла.
— Мамо, ні!
— Це трапилося лише раз, десь півтора місяці тому.
— А як це сталося? І чому?
— Чесно кажучи — не знаю. Взагалі-то ми ніколи не лишаємо Анну наодинці з малою, але в той час, коли трапилося лихо, Півонія на них не дивилася, а щось шила. Ось тоді Доллі раптом верескнула — і як розплакалася! Коли ж Півонія підійшла, щоб подивитися, Анна її не підпустила. «Погана лялька, погана!» — повторювала вона. — Елізабет безпорадно поглянула на Нелл, наче виправдовуючись. Нелл іще ніколи не доводилося бачити такого виразу в материних очах. — Вона тримала Доллі за руку і викручувала її та смикала. Бідолашна дитина намагалася вирватися і верещала як різана — я саме проходила коридором і почула її крик, що було, слава Богу, якраз вчасно. Анна ніяк не хотіла відпускати Доллі, щипала її та смикала, приказуючи: «Доллі погана, погана». Тільки удвох з Півонією вдалося нам видрати у неї дитинча, а потім півдня його заспокоювали. У малої вискочив величезний синець, і вона багато днів не підходила до Анни. Це розізлило Анну. Ти ж знаєш її, вона добродушна і ніколи не злиться. Просто некерована під час менструацій — от і все. Та все ж ми вирішили ненадовго віддати їй Доллі — і подивитися, як вона поведеться. І її злість відразу ж пропала. На щастя, Доллі не заперечувала: мені здається, вона вже настільки виросла, що пам’ять про завданий біль важить менше, аніж розлука з матір’ю.
— А що це за Півонія? — нахмурилася Нелл.
— Дівчина з родини Вонґів. Її прислала Рубі, коли Доллі навчилася ходити й говорити. Не стільки щоб замінити Джейд, скільки щоб допомогти мені.
— Вона така сама, як і Джейд?
— Мабуть, ні, але так само віддана і старанна.
— Треба було проігнорувати батька та їхати додому, — пробурчала Нелл. — Ходімо подивимося на них, мамо.
Дитяча кімната виглядала так, хоч картину малюй, — настільки бездоганна була вона у кожній своїй деталі. Нова дівчина Вонґ сиділа, скоцюрбившись, біля Анни, а та тримала Доллі на колінах — дві чорні голівки, одна з прямим волоссям, друга — з кучерявим, обидві схилені над миловидною світловолосою дівчинкою, пухкенькою та з ямочками на щоках.
Востаннє Нелл бачила Доллі, коли та була іще немовлям, а тепер перед нею було майже дворічне дитинча зі світлими кучерями, янгольським личком та аквамариновими очима. Її брови та вії були брунатними, вказуючи на те, що світле волоссячко з часом потемніє, а вираз її обличчя не нагадував ані Александра, ані Елізабет. Безперечно, вона була схожою на свого батька.