— Інженер? — спитав Лі.
Нелл розсміялася.
— А от і не вгадав!
— Тоді ким він був — чи є зараз?
— А оце, — відказала Нелл, — я б воліла тримати при собі.
Стояв листопад, сезон цикад; навіть крізь гуркіт локомотивів та стукіт коліс було легко чути їхній оглушливий вереск у кущах, що підходили близько до залізниці. Спекотне літо — як на узбережжі, так і вглибині країни, важкий сезон мусонів на півночі — от що означали цикади.
Під час подорожі від Сіднея до Літгоу Александр нервувався. Заспокоївся він, здавалося, лише тоді, коли їхній вагон причепили до кінроського потяга, — той знову почав ходити чотири рази на тиждень. Лі й подумати не міг, що Александр відчував його небажання повертатися, що він внутрішньо приготувався до того, що той скаже, ніби передумав і зібрався знову їхати до Персії. Тому коли вони пересіли на потяг, який ішов без зупинок, Александр відчув себе краще і впевненіше.
Йому Лі не просто подобався, він його любив, як сина, якого в нього ніколи не було, як дитину Рубі, яка також була сполучною ланкою з Сунем. Коли він потягнув Лі подивитися на Анну, то сподівався, що між ним та Нелл проскочить іскра симпатії, їхнє одруження стало б завершальним мазком у полотні його життя. Але між ними не те що іскра не проскочила, між ними не з’явилося навіть віддаленого натяку на якийсь взаємний потяг. Вони були просто як брат і сестра. Александр не міг цього зрозуміти, бо Нелл була такою схожою на нього, а матір Лі так його любила! Та вони ж неначе були створені одне для одного! Коли Нелл стала розповідати про якогось хлопця, з яким зустрічалася, а потім закрилася, наче молюск, Лі сидів явно незацікавлений, і видно було, що це його аж ніяк не зачепило. Байстрюківство вже давно перестало бути суспільною проблемою, а Александр уже настільки піднявся над старими образами дитинства, що тепер став вважати народження Лі абсолютною іронією. Його нащадком теж стане байстрюк. Однак він хотів, щоби в нащадках Лі була і його кров, а тепер виходило, що цього не буде. Лі взагалі, може, ніколи й не одружиться. Буде кочовим холостяком. Мабуть, зі свого китайського боку він був нащадком якогось непосидючого монгола, який почувався добре лише тоді, коли мандрував степами. Жінки його обожнювали і буквально втрачали через нього голови, від його вигляду у них перехоплювало подих у туго затягнутих корсетах, вони кидали на нього погляди, сповнені диявольської спокусливості, та Лі, здавалося, їх не помічав. У нього завжди була на підхваті якась жінка — чи то в Персії, чи то в Англії, але його ставлення до них було чисто східним: як у пекінського мандарина до своєї наложниці, яка грала, співала, говорила лише тоді, коли їй дозволяли, знала «Камасутру» вздовж і впоперек і, можливо, дзвеніла дзвіночками, коли йшла.
Як там його назвала Елізабет? Золотистий змій. У той час ця метафора ошелешила його, але згодом він зрозумів її сенс. То було нещасне створіння, що заповзало у свою нору на чотири роки і кусало себе за хвіст — скільки ж він його шукав! Навіть детективи Пінкертона не змогли знайти його, навіть Англійський банк, з якого він регулярно знімав грубенькі гроші під час своїх мандрів. Фальшиві компанії, фальшиві рахунки, Швейцарський банк… Ніщо не купувалося від його імені — і хто б подумав, що за іранською нафтою стоїть саме він? Усі гадали, що то був шах.
То було просто звичайнісіньке везіння, коли він ухопив золотистого змія за хвіст саме тоді, коли той вирішив покинути свою гору. Вчепився і не відпускав. Умовив цю хитру і слизьку істоту повернутися додому. Тепер до Кінроса залишалося небагато, і Александр нарешті почав вірити, що міцно тримає свого блудного сина. Час спливав дедалі швидше.
Йому вже було п’ятдесят чотири, а Лі — тридцять три. Ні, Александр не збирався на той світ, не проживши свої вісім десятків, але семирічна перерва у підготовці нащадка зяяла великою дірою.
Кінрос дуже змінився за сім років його відсутності; Лі відчув захват іще на залізничній станції, яка була оснащена залами чекання та туалетами; усюди стояли кошики та горщики з квітами, а по обидва боки платформи з великим написом «КІНРОС» красувалися яскраві клумби. Оперний театр був перероблений у театр для вистав, а в дальньому кінці Кінрос-сквер зводилася велична споруда нової опери. На кожній вулиці росли дерева та стояли ліхтарі; у кожне приватне помешкання було проведено електричний струм та газ. Із Сіднеєм та Батерстом тепер був телефонний та телеграфний зв’язок. Гордість господаря міста кидалася в очі повсюдно.