— Щоб Елізабет — і стала прати в суді свою брудну білизну?
— А чом би й ні?
— Я ще можу уявити, як вона тікає світ за очі зі своїм коханцем, але не уявляю її у кімнаті засідань перед суддями та купою журналістів.
— Вона не втече світ за очі зі своїм коханцем, Лі, бо має піклуватися про Доллі. Доллі вже забула про Анну і гадає, що Елізабет — її матір, а Александр — батько.
— Значить, одне це завадить розлученню, еге ж? Увесь цей скандал з Анною та чужим чоловіком знову витягнуть на світ, а Доллі… скільки їй — шість? Доллі досить доросла, щоб усе зрозуміти.
— Так, ти маєш рацію. А я якось про це й не подумала, чорт забирай! — Рубі різко змінила тему — і свій настрій. — А як ти? — бадьоро спитала вона. — Є якісь жінки на обрії?
— Немає. — Він поглянув на свій золотий наручний годинник, який подарував йому в Лондоні Александр, і осушив склянку. — Уже треба йти, мамо, ми запізнюємося.
— Елізабет знає, що ти тут? — спитала Рубі, підводячись.
— Ні.
Коли вони дійшли до вагончика, там на них чекав Сунь; Лі, шокований, різко зупинився. Його батько, якому скоро мало виповнитися сімдесят, перетворився на шанованого китайського мудреця — тоненька борідка, що опускалася аж на груди, довгі нігті, шкіра, схожа на гладеньку слонову кістку. Очі ж звузилися до щілинок, посеред яких синхронно бігали дві маленькі чорні намистини. «Це — мій тато, але я вважаю своїм батьком Александра. Який же довгий шлях пройшли ми під час своїх життєвих мандрів, і куди нам іще судилося потрапити, коли знову війне вітер?»
— Здрастуйте, тату, — сказав Лі і, нахилившись, поцілував йому руку.
— Мій хлопчику, ти прекрасний.
— Усі на борт, мерщій! Човен відпливає! — нетерпляче скомандувала Рубі, піднявши руку, щоб натиснути на дзвінок, який давав сигнал у машинний відділ високо на горі.
«їй не терпиться зібрати всіх нас разом, — подумав Лі, допомагаючи Суню сісти у вагончик. — Моя мати хоче, щоб усі любили одне одного і були щасливими».
Біля дверей їх зустріла Елізабет, і Рубі, яка вмирала від нетерпіння, бажаючи побачити її реакцію на неочікуваного гостя, виштовхала Лі поперед себе та Суня.
Що відчуваєш, коли бачиш свою єдину на світі жінку після тривалої розлуки? Для Лі то був лише біль, усе в ньому перевернулося, і смуток та відчай охопили його розум. Він побачив радше розмитий згусток своїх емоцій, фантом, а не саму Елізабет.
Посміхнувшись, він поцілував фантому руку, сказав комплімент його зовнішності і пройшов до вітальні, залишивши Елізабет вітати Рубі та Суня. А у вітальні були Александр і Констанція Дьюї, яка підійшла до нього, потиснула руку, поцілувала і поглянула на нього зі щирою симпатією, яка його дещо спантеличила. І тільки коли Лі нарешті опустився у крісло, він здогадався, що по-справжньому іще не побачив Елізабет.
Та й за вечерею він її як слід не роздивився; бо Александр, через те що їх було всього шість, не став садити гостей по крайніх місцях, тому вони з Елізабет опинилися по різні боки одного ряду. Між ними був Сунь, напроти — Александр, за ним — Констанція та Рубі.
— Не так, як заведено у суспільстві, — бадьоро зазначив Александр, — але в моєму домі я маю повну свободу садовити чоловіків разом, а жінкам дати можливість потеревенити. Ми не нудитимемося тут, чекаючи на портвейн та сигари, ми будемо виходити разом з дамами.
Лі випив більше вина, ніж зазвичай, хоча їжа, чудова, як завжди, — йому сказали, що Чанг і досі був старшим на кухні, — не дала йому сп’яніти. Коли усі пішли до вітальні попити кави і насолодитися сигарами, Лі порушив задуману Александром розстанову крісел для гостей, відсунув своє крісло від інших і усамітнився від веселощів. Кімната була яскраво освітлена, у люстрах «Вотерфорд» свічки замінили на електричні лампочки, а газові пальники також були переведені на електричний струм. «Таке різке світло, — подумав Лі. — Немає отих милих острівців тіней, немає м’якого зеленуватого відблиску від кахлів. Немає холодного м’якого поблиску свічок. Може, й справді за електричним освітленням майбутнє, але це — неромантично. Навіть якось немилосердно».
З такої позиції йому було напрочуд чітко видно Елізабет. О, яка ж вона гарна! Як на картині Вермеєра, прекрасно освітленій, де видно кожну дрібну деталь. Її волосся було таке ж темне й густе, як і в нього, його м’які хвилі сходилися у великий пучок на потилиці — без завитків та штучних випуклостей, які були зараз в моді. Чи носила вона коли-небудь якийсь теплий колір? Щось він не пам’ятає. Сьогодні вона була у темно-синьому, із сталевим блиском, креповому платті з досить прямою спідницею і без шлейфа. Зазвичай плаття такого фасону оздоблювалися бусами, але її плаття було простим, без китичок і трималося на плечах за допомогою тоненьких штрипок. Довкола її шиї виблискував іскрами гарнітур із сапфірів та діамантів, прикраси були також у мочках вух та на зап’ястях, а на пальці — сліпуча діамантова обручка. Однак турмалін зник: на її правій руці взагалі не було перснів.