Між іншими гостями відбувалася пожвавлена бесіда; тож Лі, упиваючись її красою, заговорив до неї.
— На вас сьогодні немає турмаліну, — зауважив він.
— Александр подарував мені його на знак дітей, які в мене будуть, — пояснила вона. — Зелений означав хлопців, рожевий — дівчат. Але я не народила йому хлопців, тому зняла цю прикрасу. Вона була така важка!
І, на його подив, Елізабет потягнулася за срібним коробочком, що лежав біля неї на столі, витягнула звідти довгу сигарету і намацала коробку сірників у срібному футлярі. Лі підвівся, узяв у неї коробку, чиркнув сірником і дав прикурити.
— Закуримо? — спитала вона, підіймаючи на нього очі.
— Дякую. — У тому погляді не було якогось прихованого змісту, просто ввічливий інтерес. Він повернувся до свого крісла. — А коли ви стали курити сигарети? — спитав він.
— Років сім тому. Знаю, дамам не слід курити, але, гадаю, то мене ваша матір мимоволі привчила — я зрозуміла, що мені зараз байдуже, що скажуть чужі люди. Я обмежую своє куріння оцим відпочинком після вечері, але коли ми з Александром буваємо в Сіднеї і заходимо до ресторану, то він курить свої сигари, а я — сигарети. Це досить цікаво — спостерігати за реакцією решти відвідувачів, — сказала вона і посміхнулася.
І то був кінець їхньої розмови. Елізабет з явним задоволенням докурила свою сигарету, а Лі сидів і на неї дивився.
Александр усамітнився з Сунем і говорив з ним про роботу.
Злегка розминаючи пальці, Рубі приготувалася сісти за фортепіано; у її руках стала дедалі частіше з’являтися дратівлива негнучкість, яка особливо сильно бентежила вранці. Але в цей момент Александр та Сунь про щось почали сперечатися, і гра на фортепіано їм лише завадила б, Констанція дрімала за своїм келихом портвейну — у неї почали з’являтися старечі схильності. Не маючи чим себе зайняти, Рубі почала роздивлятися свого котика-муркотика і відчула величезний приплив любові. Він невідривно дивився на Елізабет, а та повернулася, прислухаючись до розмови Александра з Сунем, при цьому давши можливість Лі споглядати її бездоганний профіль. У Рубі аж серце впало, і вона вхопилася рукою за груди і стиснула корсаж. Як він на неї дивиться!
Неприховане бажання, абсолютне прагнення — і нічого більше. Якби зараз Лі встав, підійшов до Елізабет і почав зривати з неї одіж, то це було б логічним продовженням його погляду. «Мій син по вуха закоханий в Елізабет! І давно? Так он чому…»
Рвучко підвівшись і розбудивши при цьому Констанцію та перервавши розмову Александра з Сунем, Рубі підійшла до фортепіано. Дивно, але де й узялася у її пальцях та експресивність та енергія, котрі, як вона боялася, полишили її назавжди! Але це не був час для Брамса, Бетговена чи Шуберта. Зараз потрібен був Шопен, у мінорі, оті болісні переходи та перепади, якими повнилися очі її сина. Недосяжне кохання, невловиме кохання, туга, яку, напевне, відчував Нарцис, марно намагаючись спіймати своє відображення у ставку, туга, яку відчувала німфа Ехо, дивлячись на Нарциса.
Тож вони затрималися допізна, заворожені Шопеном. Елізабет час від часу підкурювала сигарету, а Лі її кожного разу підпалював. О другій годині Александр замовив чаю та бутерброди, а потім наполіг на тому, щоб Сунь залишився у нього переночувати.
Він провів Лі та Рубі до вагончика і запустив двигун сам — котел двигуна був завжди розігрітий, — не бажаючи турбувати котельного машиніста.
У вагончику Рубі взяла Лі за руку.
— Ти так гарно сьогодні грала, мамо. Звідки ти знала, що я відчував те саме, що й Шопен?
— Бо я бачила, — відверто відповіла Рубі, — як ти поглядав на Елізабет. Ти її давно кохаєш?
У нього перехопило подих; він різко видихнув відповідь:
— А я й не знав, що видав себе. Більше ніхто не помітив?
— Ні, мій котику. Ніхто, окрім мене.
— Тоді моя таємниця у безпеці.
— У безпеці — наче я про неї й не знала. Так ти давно її кохаєш, Лі? Давно?