Александр прийшов трохи пізніше. Широко розкритими очима Елізабет дивилася на нього так, наче ніколи досі не бачила. Скільки разів вони кохалися з ним до того, як вона захворіла, коли завагітніла Анною? Вона не рахувала, але багато. Однак жодного разу не бачила вона його оголеним, та й не хотіла бачити. Він про це знав і тому не наполягав. Але лише зараз, після того, що трапилося між нею та Лі, вона все збагнула. Там, де немає кохання чи фізичного бажання, підказала їй новонабута мудрість, не зарадиш уже нічим. Так, Александр зробив усе, що міг, щоби змінити це. Але він був напористий, прямодушний чоловік, чиї фізичні бажання відображали його вдачу; він був не вмілим та витонченим коханцем, а просто досвідченим. «Я ніколи не тремтіла від бажання фізичної близькості з Александром, — пригадала вона. — Немає в ньому нічого, нічого він не зможе зробити, щоб підняти мене на ту емоційну височінь, яку я пізнала з Лі. Я більше не потерплю ані шматка тканини між моїм тілом і тілом Лі, нікому не дозволю забрати його у мене. І мені байдуже — нехай увесь світ дивиться, як його руки торкаються моєї шкіри, а мої — його; нехай хоч увесь світ провалиться в безодню! Коли він сказав, що кохав мене і завжди кохатиме, то було як одкровення, як повернення додому. Але як же я зможу сказати хоч щось оцьому чоловіку? Навіть якщо йому не забракне сили волі слухати, однаково він і близько нічого не зрозуміє. Не знаю, як у них там з Рубі, та й не можу знати, бо немає іншої мірки, аніж я та він. Але від сьогодні усе змінилося, усе стало інакшим, усе перетворилося на джерело чудес. Я зазнала чудесного перетворення — я покохалася з моїм коханим».
Александр стояв, уставившись на неї, як на людину, яку він мав знати, але насправді не знав. Його обличчя вкрилося зморшками і постарішало порівняно з тим, яким вона його пам’ятала, — смерть Анни тепер здавалася такою далекою подією! Александр ніби втратив для неї будь-яке значення, та однаково вона дивилася на нього зі своїм звичним спокоєм і посміхалася.
Він посміхнувся у відповідь.
— Ти достатньо зголодніла, щоб снідати?
— Дякую, я незабаром спущуся, — безтурботно відповіла вона.
І вони всілися за столом в оранжереї, об чию прозору покрівлю з білими ребрами рам дощ барабанив з такою рівномірною настійливістю, що скло аж здригалося.
— Я дійсно зголодніла! — весело і здивовано вигукнула Елізабет, поглинаючи смажену ягнятину, яєчню, бекон та смажену картоплю.
Невдовзі до них приєдналася Нелл; незабаром їй треба було вирушати до Сіднея.
— Ти мусиш подякувати Лі, Елізабет, — мовив Александр, трохи поївши.
— Ну, якщо ти наполягаєш, — відповіла вона, наминаючи грінку.
— А ти хіба йому не вдячна, мамо? — здивовано спитала Нелл.
— Ну, звісно, що вдячна, — пробурмотіла Елізабет і потягнулася за котлетою.
Александр і Нелл обмінялися розчарованими поглядами і полишили цю тему.
Наситившись, Елізабет пішла побачитися з Доллі, Нелл була рушила слідком, але її затримав батько.
— З нею все гаразд, вона не схибнулася? — спитав він. — Здається, вона зовсім байдужа до того, що трапилося.
Нелл трохи поміркувала, а потім кивнула.
— Гадаю, що так, тату. Принаймні вона лишилася такою, як і була. Колись ти вірно підмітив — мама несповна розуму.
Дізнавшись, що Елізабет зникла, Александр пережив потужний удар і збагнув, що повністю від нього ніколи не оговтається. Майже всі ці двадцять три роки подружнього життя він звик вважати Елізабет більмом на оці — спокійною, акуратною та фригідною істотою, з якою він одружився з абсолютно хибних міркувань. Він винуватив себе, бо ці хибні міркування були його міркуваннями, а не її, він намагався виправити ситуацію. Але її антипатія до нього зачепила його за живе і дала поштовх його вчинкам, що ґрунтувалися на гордині, бундючності та самовпевненості. Любов до неї, яка виникла в нього невдовзі після того, як вони побралися, Елізабет відкинула, тому він пояснював незгоду, яка з часом дедалі більше затьмарювала їхні життя, поведінкою Елізабет та тим, що вона відкинула любов, яку він їй запропонував. І він запевнив себе, що його любов померла. А як вона могла не померти, коли він посадив її в такий неродючий ґрунт? І на якомусь відтинку часу він втратив правильне бачення подій, а помічав лише свій придушений імпульс підкоряти і панувати. Він увесь час звертався до крижаного стовпа. А хіба ж можна підкорити крижаний стовп? Ухопись за нього — і він розтане, перетворившись на те, що не можна утримати в руках.