З Баку Александр подався на південь, до Персії, перетнувши при цьому гори, так само круті й високі, як і Скелясті гори в Каліфорнії. Там, де вони перейшли у нижче та пологіше пасмо, відоме під назвою Ельбурс, він із подивом надибав ознаки присутності тієї ж самої нафти. Руїни стародавнього Персеполіса вразили його надзвичайно, але особиста потреба знову повела його на північ, до Тегерана: його оленяча одіж уже геть зносилася, і тому в Тегерані, цьому величезному місті, він хотів знайти майстра, який пошив би йому новий одяг із замші. Цю надзвичайно тонку та м’яку шкіру було так зручно носити, що Александр заплатив зраділому кравцеві, щоб той пошив йому іще кілька комплектів одягу, які він збирався послати на зберігання до Англійського банку містеру Модлінґу і забрати їх згодом. Александр залишався вірним собі: він довіряв кравцеві і не бачив нічого недоречного в тому, щоб здати свою одіж на зберігання в банк — як до комори. Він настільки призвичаївся розумітися з місцевими мешканцями мовою жестів та малюнків, що став вважати, що зможе порозумітися навіть із ведмедями у лісі, якщо йому доведеться серед них жити. Мабуть, завдяки тому що Александр подорожував наодинці, мав звичайнісінький, хоча й повністю чужинський вигляд, ніхто з людей, зустрінутих у мандрах, не погрожував йому і не нападав на нього. Ще з п’ятнадцятирічного віку він призвичаївся заробляти собі на харчі виконанням якоїсь корисної господарчої роботи. Людям це подобалося, і він подобався людям.
Інколи містеру Модлінґу висилалося дещо інше, аніж замшева одіж: у Баку він придбав дві ікони, у Персеполісі — прекрасну мармурову статуетку, у місті Ван на сході Туреччини — величезний шовковий гобелен, а на александрійському базарі йому пощастило купити картину, що колись належала офіцеру наполеонівської армії, який, у свою чергу, розжився нею під час походу в Італію. Вона обійшлася Александру в п’ять фунтів, але інтуїція підказувала йому, що коштувало те полотно набагато більше, бо було воно древнє і своїм зовнішнім виглядом чимось нагадувало придбані раніше ікони.
Він надзвичайно насолоджувався життям, тим більше що в дитинстві на його долю випало мало радощів та й у Ґлазґо було мало приємного. Зрештою, йому було лише двадцять з гаком, часу попереду він мав багато, і здоровий глузд підказував йому, що все нове, що траплялося, так чи інакше сприяло освіті — що завдяки його подорожам, завдяки його латині та його давньогрецькій люди почнуть колись поважати його не лише за багатство.
Однак усьому колись настає кінець. П’ять років мандрував Александр ісламським світом, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Потім він сів на пароплав з Бомбея до Лондона. Подорож була швидкою, легкою та приємною — на той час уже відкрився Суецький канал.
Коли він послав звістку містеру Волтерові Модлінґу про свій намір прийти до Англійського банку о другій дня, той джентльмен мав достатньо часу, щоб приготувати повчальну проповідь про те, що етикет не дозволяє зберігати всі надбання Александра на Треднідл-стрит. Він також мав достатньо часу, щоб зняти одне з тих надбань з горища власного будинку і відправити його кур’єром до свого офісу, де воно зараз і стояло біля столу, — великий об’ємистий пакунок, зашитий у брезент.
Вдягнений у замшу Александр увійшов до офісу широким кроком, з ляскотом поклав чек на п’ятдесят тисяч фунтів перед здивованим банкіром, а потім всівся у крісло для відвідувачів; очі його посміхалися.
— Цього разу без золота? — спитав містер Модлінґ.
— Так, без золота, бо там, де я побував, я його не шукав.
Містер Модлінґ кинув вивчальний погляд на загоріле та обвітрене обличчя, охайну козлину борідку і кучері, що спадали Александру на плечі.
— Ви маєте напрочуд гарний вигляд, зважаючи на ті краї, у яких ви побували.
— Не хворів ані дня. Бачу, мої замшеві костюми вже прибули. А як стосовно решти речей? Вони дійшли до вас?
— Ваші так звані «речі», містере Кінрос, завдали нашому банку чимало клопоту. Це ж вам не камера схову! Однак я дозволив собі викликати оцінщика, щоб зробити висновок — зберігати ваші «речі» в зовнішніх сейфах чи відправити їх на зберігання до наших підвалів. Переслана вами статуетка — це Греція другого сторіччя до нашої ери, ікони — візантійські, килим має шістсот подвійних вузлів шовку на квадратний дюйм, автор картини — Джотто, вази — це прекрасно збережені вироби часів династії Мін, скатертини — також у прекрасному стані — якась династія, що існувала півтори тисячі років тому. Тому все це довелося відправити до підвалів. Посилку, яку ви бачите перед собою, я зберігав на своєму горищі, попередньо пересвідчившись, що в ній нова, хоча й досить оригінальна одіж, — сказав містер Модлінґ, намагаючись надати суворості своєму голосу. Потім він підняв чек і помахав ним у повітрі. — А це що таке, хотів би я знати, сер?