— Я б на твоєму місці не клопотався, — відповів Александр і змінив тему. — Рубі, я хочу зустрітися з Сунем Чжоу.
— Сунем Чжоу? Але ж навіщо?
— Я хочу зробити йому ділову пропозицію, яка може згодом вилитися в ділову пропозицію тобі.
Уже встигнувши досить добре вивчити вподобання Рубі, Александр побачив Суня Чжоу в його офісі у його ж пивоварні в основному таким, як і очікував: шести футів на зріст, світлошкірий, вродливий, віком років сорок, у традиційному китайському вбранні, хоча й не такому дранті, як те, у що вбираються робітники-кулі. Його довга мантія була зшита з яскравого і квітчастого блакитного шовку, з мантії визирали темні шовкові штани, а на ногах були капці з орнаментом.
— Я — китайський шляхтич, — сказав він, запрошуючи Александра до красивого лакованого крісла. — Я походжу з міста, котре по-вашому зветься Пекін; саме там стався нещасний випадок, після якого я позбувся своїх привілеїв. Саме тому Лі розмовляє мандаринським діалектом китайської мови і видаватиме себе за китайського принца, навіть якщо в його школі будуть інші китайці. Колоніальний акцент своєї англійської він спише на гувернантку. До того ж невдовзі він того акценту позбудеться.
— Ви самі розмовляєте англійською майже без акценту. Що привело вас до Нового Південного Уельсу? — спитав Александр.
— Всеохоплюючий страх перед опіумом — тією заразою, яку розповсюджувала в Китаї британська Ост-Індська компанія, — відповів Сунь Чжоу. — Я не став підлабузнюватися до британських дипломатів, тому вибрав почесну альтернативу — емігрувати і зайнятися пошуками золота.
— Ну і як — вам пощастило його знайти?
— Достатньо для того, щоб започаткувати власний бізнес. Моя пивоварня, пральня та пансіони дають стабільний дохід, хоча й не царські прибутки. — Він зітхнув. — Надії на те, що в Гілл-Енді знайдуть нове золото, майже немає, та й у Гульґонзі його теж навряд чи знайдуть. Родовище Софала вже мертве. Бути старателем та ще й китайцем — це досить небезпечне заняття, сер.
— Звіть мене Александр. Прошу, продовжуйте, містере Сунь.
— Я теж не проти, щоб ви звали мене Сунь. Китайці, Александре, — народ винятково працьовитий та ощадливий. Але через те, що всюди панує ксенофобія, ті, хто на вигляд і за розмовами зовсім інші, стають об’єктом наскоків тих місцевих чоловіків та жінок, котрі ліняться працювати і заощаджувати. Нас, китайців, ненавидять — і це не перебільшення, повірте мені. Нас б’ють, грабують і піддають тортурам, а інколи навіть убивають. Британська справедливість і правосуддя — то не для нас, оскільки самі ж поліцейські часто і є нашими найгіршими мучителями. Тому для таких, як я, — людей здібних та з діловою жилкою — ціна старательства, є аж надто високою. — Сунь розвів руками з довгими нігтями. — Рубі сказала, що у вас є до мене якась пропозиція.
— Так, я маю до вас пропозицію, але мушу попередити, що вона стосується розвідування розсипного золота, принаймні на початку діяльності. Але це не стосується якогось конкретного родовища. Я позначив певне місце у віддаленому регіоні на південь від Батерста — біля притоки ріки Аберкромбі, який я мав нахабство та гординю назвати Кінрос-ривер. — Александр звів свої колючі брови і усміхнувся. — Я можу тримати це місце в секреті від усіх, але краще поділюся своєю таємницею з маленькою групою людей — а саме китайців. Річ у тім, що я колись побував у Китаї. Я трохи пізнав китайців і добре з ними лагодив. — На його обличчі з’явився запитальний вираз. — А чому Рубі вдається лагодити з китайцями?
— У неї є родич, якому трапилося провести десять років у Китаї, — чоловік на ім’я Ісак Робінзон, який наразі мешкає на острові Норфолк. Він віз до Китаю партію зброї та опіуму на американському кліпері, який затонув у Південно-Китайському морі. Коли якісь французькі ченці врятували його, він оселився у їхньому монастирі на півострові Шаньдун. Але життя ченця йому швидко обридло, він ускочив у якусь халепу і втік. По дорозі з Китаю до своєї нової домівки він відвідав у Гілл-Енді Рубі, яка йому дуже сподобалася. У них була взаємна симпатія, і, мабуть, саме через цю симпатію вона і набула прихильності до китайців. — Сунь підвівся, схрестив руки в широких рукавах своєї мантії і став походжати кімнатою. — Александре, це дуже цікава та щедра пропозиція, і я маю сильну спокусу її прийняти. Які ваші умови?
— Усе, що ми знайдемо, будемо ділити. Половину мені, половину — вам. З вашої половини ви оплачуватимете витрати на тих китайців, яких візьмете собі на допомогу. Я — зі своєї половини — платитиму винагороду Рубі за те, що вона вивела мене на вас. — Не зводячи очей з Суня, Александр відкинувся на спинку крісла. — Якщо родовище виявиться багатим, на тому місці виросте місто. Ви матимете право на перших ролях започаткувати місцевий бізнес та комерцію, а Рубі — відкрити готель, кращий, ніж «Костеван». Одному мені, Суне, буде важко контролювати поселення, що неминуче виникне біля родовища. Але якщо біля його витоків стоятиме група людей — і за умови що всі ви погодитеся визнати мене за головного, — поселення завжди буде під моїм контролем.