— Наші три доньки — синів у нас немає — вони зараз у школі в Сіднеї, — мовила вона, перевівши подих від радісного хвилювання. — Я так за ними скучаю! Досі їх навчала гувернантка. А тепер, коли їм виповнилося дванадцять, їм доведеться навчитися спілкуватися з іншими дівчатами, а також заводити зв’язки в суспільстві, які допоможуть їм з часом вийти заміж. А ви одружений, Александре?
— Ні, — стисло відказав він.
— Надто зайняті, щоб знайти підходящу дівчину, чи вас більше приваблює веселе холостяцьке життя?
— Ні перше, ні друге. Я вже обрав собі дружину, але шлюб відкладено на майбутнє, поки я не збудую будинок, як у вас. До речі, його збудовано з вапняку? Чарльзе, а де ж вам вдалося знайти каменярів, які змогли так вправно його обтесати і покласти? — спитав Александр, уміло змінивши тему розмови.
— У Батерсті, — сказав Чарльз. — Коли уряд проклав залізницю через Блакитні гори, спуск зиґзаґом на західному схилі довелося частково будувати на трьох великих віадуках. Пісковець можна було видобувати неподалік, але головний інженер, Віттон, не зміг знайти каменярів. Довелося йому виписувати їх аж з Італії, саме тому віадуки та цей будинок і були споруджені за метричною системою, а не за англійською.
— Я звернув увагу на віадуки, коли їхав з Сіднея, — такі бездоганні, наче їх будували древні римляни.
— Та отож. Після завершення робіт дехто з каменярів вирішив осісти в Батерсті, де для них було багато роботи на роки. Я відкрив вапняковий кар’єр біля печер Аберкромбі, видобув там необхідну кількість блоків і найняв італійських каменярів для спорудження ось цього будинку.
— Саме так вчиню і я, — мовив Александр.
Згодом чоловіки пішли до кабінету; Дьюї — насолодитися своїм портвейном, а Александр — попихкати сигарою. Саме там Александр і торкнувся делікатного питання.
— Повз мою увагу не проминув той факт, — почав він, — що у Новому Південному Уельсі до китайців ставляться вкрай погано. Наскільки я розумію, такою ж самою є ситуація у Вікторії та Квінсленді. А як ви ставитеся до китайців, містере Дьюї?
Немолодий скватер знизав плечима.
— Я не ставлюся до цих нехристів з ненавистю — це все, що я можу сказати. Бо мені мало доводилося з ними мати справу. Вони скупчуються побіля золотих родовищ, хоча в Батерсті є кілька прибуткових справ, якими вони володіють: ресторан та крамниці. З того, що мені довелося бачити й чути, я дійшов висновку, що вони — тихі і працьовиті люди, які нікого не ображають і не пхнуть носа не в свої справи. На жаль, їхня працьовитість дратує багатьох білих австралійців, які хочуть працювати менше, а отримувати — більше. Окрім того, вони не змішуються з іншими і вони — нехристияни. У результаті їхні храми зазвичай називають кумирнями — під цим словом часто розуміється якась нечестива діяльність. Ну, і, звісно, найбільшим їхнім прогрішенням є те, що вони відсилають зароблені гроші додому, до Китаю. І в цьому вбачається викачування з Австралії її багатств. — Він хихикнув. — Те, що китайці відсилають додому, — краплина в морі порівняно з тим, що відсилається в Англію.
Згадавши, що його власні гроші теж переказуються до Англійського банку, Александр нервово засовався. Стало зрозуміло, що Чарльз Дьюї — один з людей нової породи, які були патріотами Австралії на противагу Англії.
— Мій партнер — китаєць, — сказав він, — і я підтримуватиму його і в біді, і в радості. Коли я був у Китаї, то переконався, що китайці мають із шотландцями певні спільні риси — здатність тяжко і вперто працювати і ощадливість. Але мають перед шотландцями одну істотну перевагу — свою веселу та безтурботну вдачу. Китайці багато сміються. А шотландці такі вже суворі, такі вперті й замкнуті!
— Ви цинічно ставитеся до власного народу, Александре.
— Я маю для того вагомі підстави.
— Я маю таке відчуття, Конні, — мовив Чарльз Дьюї, енергійно розчісуючи гребінцем довге волосся дружини, — що Александр Кінрос — один з тих незвичайних людей, які ніколи не роблять хибних кроків.
У відповідь Констанція злегка здригнулася.
— Господи, недарма ж є прислів’я «плати гроші — і бери, що тобі треба».
— Ніколи не чув такої приказки. Ти хочеш сказати, що чим більше грошей він заробить, тим вищу духовну ціну йому доведеться заплатити?
— Так. Дякую, любий, досить. — І, повернувшись від туалетного столика, стала до нього обличчям. — Ні, я не хочу сказати, що він мені не подобається, — зовсім ні, — але у мене є підозра, що в голові у нього багато чорних думок. Стосовно особистих справ. Саме на особистих справах він спотикнеться, бо він застосовує до них таку ж саму логіку, як і до своїх бізнесових справ.