«Жила. Він сказав, що на своїй землі знайшов золоту жилу. — Вона прискіпливо і абсолютно безпристрасно подивилася на себе в дзеркало. — Ніхто не скаже, що мені тридцять один. Максимум — двадцять п’ять. Одна з переваг життя, проведеного у приміщенні, — це те, що шкіра не висихає і не зморщується на сонці. А як подумати про отих жалюгідних створінь, які гарують на своїх крихітних ділянках, бо їхні чоловіки, які гарують у шахті, неспроможні заплатити ті гроші, які правлять китайці за свою городину, вирощену спеціально на продаж? За спідницю чіпляється малеча, а на плиті печеться хліб. Руки в цих жінок грубіші за руки їхніх чоловіків. Не знаю, як вони можуть так жити, я б точно не змогла! Може, це через кохання. Якщо це так, то я ніколи не кохатиму жодного чоловіка настільки сильно — ні Суня, ні Александра. А дехто з цих жінок колись були такі ж гарненькі, як і я. Колись.
Згадай, як ти прожила свій тридцять один рік, Рубі!
Я — прекрасний і переконливий приклад того, що гріх дає користь. Якби я з ранку до ночі вовтузилася на городі, як оті жінки, мене б не помітив жоден з тих чоловіків, які допомогли мені в житті. Кажуть, народження — це просто випадковість долі… Що ж, доля народжує у цей світ дуже багато жінок, і лише на невелику їх частину припадають статки, виховання та суспільні зв’язки, достатні для того, щоб вдало вийти заміж. Александр каже, що деякі жінки ідуть навчатися до університетів, але ж таке трапляється лише завдяки тому, що їхні батьки спроможні заплатити за навчання і послати їх туди. Мене ж моя мати могла послати лише за кухлем пива. Я ніколи не знала свого батька, вічного невдаху на ім’я Вільям Генрі Морґан. Він був крадій скота і завсідник в’язниць, і батько його теж з тюрем не вилазив. Він уже мав дружину і тому не міг одружитися з моєю матір’ю, також донькою каторжника. Вона померла від гангрени, коли впала п’яною і зламала ногу. Мої зведені сестри — всі п’янички та повії, мої тюхтії-брати — затавровані рецидивісти і сидять за ґратами.
Чому ж я вижила і вибилася в люди? Звідки я взяла сили, щоб вибратися з життєвої ями і стати кращою?
Мій брат Монті зґвалтував мене, коли мені було одинадцять, — може, це й на краще. Квітка зірвана, битва програна. Немає крові на простирадлах після шлюбної ночі — немає надії здобути собі респектабельного чоловіка. Чоловіки, які надумали одружитися, хочуть бути певними, що вони — перші. Присягаюся, що так само міркує й Александр Кінрос!
Чого я боялася, так це підхопити сифіліс. Усе життя він ходив навколо мене, ховався і підстерігав. Коли Монті взяв мене, він його ще не мав, але рік по тому в нього з’явилися на шкірі виразки. Я не стала чекати. Якщо мою квітку було зірвано, я втекла до Сіднея і знайшла собі старого багача, щоб він мене утримував. У нього не піднімався член, поки я його не посмокчу, — не надто приємне заняття, але надійний спосіб уникнути вагітності. Коли він помер, то залишив мені п’ять тисяч фунтів — як же ж побивалися його родичі, який ґвалт підняли! Сказали, що в гробу мене бачили і що я не отримаю ані гроша. Та коли я зачитала їм його листи і пригрозила, що зачитаю їх у суді, вони вирішили не судитися зі мною. Розплатилися як шовкові. Отак я насмоктала собі купу грошей.
Тож я повернулася до Гілл-Енда з грошима і започаткувала єдиний бізнес, який я знала, — бар та проституція. І невдовзі покохала Суня. Прекрасний чоловік. Знатного походження. Але так само хитрий, як і Александр. Однак він подарував мені безцінний подарунок — сина Лі. Мою дитинку, мою надію, моє майбутнє. І я ніколи не скажу йому, що по материній лінії його предками були невдахи каторжани. Завдяки Александру Кінросу Лі уникне плями на своїй репутації.
Чи здогадується Александр, що я його кохаю? Може. А може, й ні. Можливо, він колись покохає мене. Але є одна добра річ у наших стосунках — на шлюб ніхто з нас не розраховує. Якби ми побралися, він спробував би підкорити мене своїй волі, а я б не стала коритися. Мені вже шкода його майбутню дружину, але водночас я вже ненавиджу її за те, що вона забере його у мене.
Золота жила. Він присягається, що вона там є, присягається, що сьогоднішня виплата — то лише вершечок золотого айсберга, який пливе мені назустріч. Чи вірю я йому? Чи вірю я в нього? Так, тисяча разів „так“! Тому я зроблю, як він бажає: збудую в Кінросі готель з вишуканої цегли і стану шанованою дамою».
Підвівшись з-за туалетного столика, вона пішла вниз на вечерю, поколихуючи масивним шлейфом своєї спідниці.