«Я програла, — крутилося у неї в голові. — Я програла — але як це могло статися? Мені дали зрозуміти, що я помиляюся, і це робить посміховиськом усе те, у що я вірю. Як йому вдалося мене перемогти? Як йому вдалося виправдати свій зв’язок з проституткою Рубі Костеван?»
На столі стояв маленький бархатистий коробочок. З тремом у серці вона розкрила його і побачила великий перстень з прямокутним коштовним каменем дюйм завдовжки. Один його кінець був світло-зелений, а другий — злегка рожевий. Камінь оточували діаманти.
— Це так званий кавуновий турмалін, який я придбав у одного бразильського торговця, — пояснив Александр, сідаючи на стілець. — Подарунок майбутній матері. Зелений колір означає хлопчиків, яких ти народиш, а рожевий — дівчат.
— Який красивий, — механічно мовила Елізабет і наділа прикрасу на палець. — Тепер рукавички сидітимуть гарно.
Вона з’їла курячий мус із гострим соусом, потім — кислий шербет, який за наполяганням Александра подавали між стравами, і без особливого бажання поглянула на біфштекс із вирізки. Їй хотілося хоча б шматочка риби, але вся риба в річці загинула, а до Сіднея було надто далеко, щоб возити звідти рибу. Ще один погляд на біфштекс — і вона прожогом кинулася до туалету, де виблювала мус і шербет в унітаз.
— Забагато хересу чи забагато гіркої правди? — спитала вона, хапаючи ротом повітря.
— Скоріше ні перше, ні друге, — відповів Александр, витираючи губкою її обличчя. — Мабуть, просто вранішня нудота, яка чомусь сталася увечері. — Він підняв її руку і злегка поцілував. — Іди лягай спати. Обіцяю, я до тебе не чіплятимуся.
— Еге ж, — сказала Елізабет. — Іди в готель «Кінрос» і чіпляйся до Рубі.
«Цікаво, — подумала вона, засинаючи, — а який на вигляд син Рубі, якого вона народила від принца Суня? Яка екзотична комбінація! Одинадцять років — і у школі для великих цабе в Англії. Скоріш за все, мати послала його так далеко, щоб приховати той факт, що вона — аж ніяк не велике цабе. Розумний крок з її боку».
Та Александр не відразу пішов до Кінрос-тауна, щоб «чіплятися» до Рубі; спочатку він вийшов на терасу, де світло з будинку кидало золотисті прямокутники на галявину.
«Сьогоднішній вечір став важким ударом, — подумав він. — Елізабет мене не кохає. До сьогоднішнього вечора я іще вірив, пестячи її тіло, яке вона таки стала для мене оголяти, що незабаром прийде мій час. Що вона одного разу прокинеться, збуджена моїм дотиком, вигне спину, застогне, і зашепоче ласкаві слова, і власними руками та губами торкнеться тих частин мого тіла, від яких вона сахається, коли я намагаюся її спрямувати туди. Але сьогоднішній вечір не залишив сумніву, що так буде завжди, що вона завжди сахатиметься. Що ж ви зробили з дівчиною, невимовно огидний докторе Маррі? Ви отруїли її на все життя. Вона ставить знак рівняння між сексом та розпустою, тож якого хлопця вона покохає, якщо коли-небудь на це спроможеться? Допомагай йому Боже, якщо він наважиться доторкнутися до неї!»
— Я ж казала тобі, що вона фригідна, — таким був вердикт, що його винесла Рубі після того, як Александр розповів їй про свою сварку з Елізабет. — Є такі жінки, яких нічим у світі збудити не можна. Вона — одна із них. Айсберг. Ти — прихильник витонченого кохання, ти вправний коханець, і якщо вже тобі не вдається викликати в неї сексуальне збудження, то це не вдасться нікому. Тому бери задоволення там, де тобі його дають, Александре. — Рубі розсміялася глибоким гортанним сміхом. — Елізабет там — на небесах, я — тут, у пеклі. Мені завжди здавалося, що у пеклі набагато цікавіше, аніж у раю. Мусить бути цікавіше, особливо якщо ти тримаєш бордель. Тепер тобі доведеться вживатися з двома жінками. Гарненька перспективочка, нічого не скажеш!
Відтоді у стосунках Александра і Елізабет з’явилася холодність, хоча він став приїжджати на обід частіше, аніж зазвичай, і проводив вечори у її компанії. Вправність її гри на фортепіано покращувалася невпинно, оскільки їй дедалі більше подобалася музика, але якось Александр, якому стало подобатися пускати в її бік шпильки, сказав:
— Ти граєш так само, як кохаєшся. Без пристрасті. Можна сказати, що взагалі без всякого виразу і почуття. Техніка гри — це заслуга міс Дженкінс, яка просто мусить працювати з тобою не покладаючи рук. Шкода, що ти не хочеш вкладати в музику хоч трохи свого внутрішнього «я»; утім, тобі подобається тримати в собі свої таємниці, чи не так?
Ця тирада глибоко образила її, але у міру того, як Александр ставав холодним та жорстоким, їй дедалі краще вдавалося контролювати свої емоції.