Александр вирішив побачитися з Елізабет лише наступного дня, і сер Едвард мав з ним довгу розмову і порадив йому дочекатися, поки Елізабет прокинеться після сну, викликаного прийомом настоянки опію.
Увійшовши до кімнати, Александр помітив, що та невпізнанно змінилася. Зайві меблі прибрали, ті, що лишилися, загорнули в чисті білі простирадла, в одному кутку стояла хрустка біла ширма, Джейд і Перлина були вдягнені в білі фартухи, а у повітрі висів слабкий запах карболки.
«Який же ж я боягуз, — подумав він, наближаючись до ліжка. — Усіляко уникав її цілих десять тижнів». Шкіра Елізабет злегка пожовкла, білки очей, які вона на нього звела, були червонуватими від лопнутих мікросудин, і, хоча лежала вона на лівому боці, під легким покривалом однаково виднівся її великий відвислий живіт.
— Сер Едвард уже казав тобі? — спитала вона, облизуючи пересохлі губи.
— Про новітній спосіб лікування? Так.
— Я хочу, щоб він його застосував за необхідності, Александре. Як же ж я втомилася!
— Ясна річ, бо ти прийняла настоянку опію.
— Ні, я не це маю на увазі, — роздратовано відказала Елізабет. — Я втомилася взагалі! Втомилася лежати в ліжку, та ще й на лівому боці, втомилася випивати галони води, втомилася від того, що мені погано і я цілий день почуваюся нещасною! Це тортури! Чому це сталося зі мною? Такого не бувало ні в Драмондів, ні в Маррі.
— Це не залежить від родини, Елізабет. Сер Едвард пояснив мені, що родинна спадковість тут ні до чого, — відповів Александр з байдужим виразом обличчя. — Твоя дитина — сильна й здорова, але він бажає побачити покращення твого настрою.
По її щоках покотилися рясні сльози.
— Я прогнівила Бога.
— Не мели дурниць, Елізабет! — випалив, не стримавшись, Александр. — Сер Едвард пояснює цю хворобу тривалою морською подорожжю, зміною клімату та їжі. До чого тут Господь? Це — нелогічно.
— Я не звинувачую Бога, я звинувачую себе за те, що не слухалася його.
— Що ж, — вишкірився Александр, — я маю для тебе приємну звістку. Я безкоштовно виділив ділянку землі, на якій особисто споруджую пресвітеріанську церкву Тому зможеш решту життя провести в ній, поклоняючись тому богу, якого придумав засновник пресвітеріанства — Джон Нокс.
У неї аж щелепа відвисла від несподіванки.
— Що я чую? Александре! Але ж чому?
— Тому що до мене причепилася з цією ідеєю Рубі і ніяк не відчепиться!
— Молодець Рубі, — мовила Елізабет і боязко посміхнулася.
— А тобі ніколи не спадало на думку, що коли Бог карає тебе, то це, можливо, за те, що ти подружилася з такою неправедною жінкою, як Рубі?
Елізабет не втрималася і розсміялася.
— Не кажи дурниць.
Стиснувши кулаки, Александр різко крутнувся на стільці і уставився у вікно на ліс. Він знав, що не мусить грубо розмовляти з нею, але не втримався.
— Я ніяк тебе не зрозумію, — мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. — І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, — так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку — це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу — ось що я думаю.
Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.
— Ох, Александре, ми — приречені! — вигукнула вона. — Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.
— Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.
— Нехай буде, як буде, — спокійно мовила Елізабет. — Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти — згоден?
— Звісно, що так, — повернувся він і поглянув на неї.
— Хоча, — продовжила вона, — якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.
— Александр Кінрос ніколи не здається, — мовив він. — І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.
— Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?