Елізабет видужувала повільно, але без рецидивів; на той час, коли її другій доньці виповнилося півроку, вона вже була спроможною поводитися, як здорова молода дівчина. Уроки гри на фортепіано були поновлені, вона ходила на прогулянки до Кінроса, а Александр знайшов надійного чоловіка, який навчив її їздити верхи та керувати елегантним візком, запряженим двома жвавими та міцними конячками, їй також дісталася біла арабська кобила з хвилястою гривою і пишним хвостом. Елізабет назвала її Кристал, їй подобалося подовгу доглядати за нею і чистити, тож шкіра конячки стала гладенькою та блискучою, як атлас. Елізабет могла проводити години поспіль у конюшні, доглядаючи за своєю конякою, зате у неї завжди бракувало часу на спілкування з Анною. Значною мірою таке нехтування пояснювалося ревнивістю Джейд, бо їй мати дитини вбачалася чимось на кшталт суперниці. Однак Елізабет була достатньо щирою перед собою, щоб визнати, що такий стан справ з вихованням Анни її цілком влаштовує.
Александр наказав продовжити асфальтову дорогу аж до Кінроса; хоча вона й петляла та звивалася цілих п’ять миль, аж поки не добігала міста, це звільнило Елізабет від необхідності користуватися вагонеткою. Для того щоб скористатися вагонеткою, їй доводилося ставити до відома пані Самерс або когось із її насуплених лакеїв, що вагонетку слід доставити від копрів до будинку. А для того щоб виїхати на коні чи на возику, треба було лише спитатися в конюшні, яка не входила до сфери відповідальності Самерс. Це було величезною перевагою! Раптом життя засіяло для Елізабет новими кольорами і набуло небачених вимірів, не в останню чергу завдяки тому, що її тіло звільнилося нарешті від усього, що пов’язувало її з Александром Кінросом.
За винятком далекого кревного зв’язку.
Коли Рубі, уповноважена бути носієм новин, сповістила їй, що сер Едвард Вайлер і його дружина вважають нерозумним продовження статевих стосунків, Елізабет насилу стрималася, щоб не підстрибнути від радощів; та вона втрималася і примружила очі, щоб приховати свої радісні емоції. Може, Рубі й думала, що їй бракуватиме «акту», але Елізабет знала напевне, що ні.
Їзда верхи була її найулюбленішою розвагою; оскільки така їзда не вимагала наявності дороги, то Елізабет часто ломилася на Кристал у лісові хащі, якщо не заважали проїхати кущі та трава. Це, у свою чергу, привело до відкриття чарівних потаємних куточків, чия краса буквально приголомшувала її; у неї виробилася звичка годинами сидіти на якомусь камені і спостерігати за парадом живих істот довкола себе — від лірохвосток і кенгуру-валлабі до дивовижних комах. Або вона брала з собою книжку, знаючи, що тут їй ніхто не заважатиме; час від часу Елізабет відривалася від книжки, піднімала голову і мріяла про справжню свободу, яку по праву народження мали всі ті живі істоти, яких вона споглядала довкола себе.
Одного разу вона натрапила на озеро. Вона знайшла його, проїхавши досить далеко вздовж річки, коли перебувала у рішучому дослідницькому настрої і коли їй відчайдушно хотілося втекти від будь-яких обмежень та умовностей; Елізабет змушувала Кристал іти руслом ріки там, де неможливо було проїхати берегом. Відтоді як вона знайшла це озеро, вона більше нікуди й не їздила верхи — тільки туди.
Озеро лежало в невеликій западині і було досить глибоким; наповнював його водоспад, що стрибав униз великими валунами посеред пишних, як дівчачі коси, папоротей та густого довгого моху, якого не можна було зустріти в Шотландії. У чистій воді кидався у вічі буквально кожен камінець, було видно кожну рибинку та кожну креветку, прозору, як скло; видно було навіть, як несамовито калатають їхні маленькі, як червоні булавочки, серця. Хоча дерева й затіняли озеро, однаково опівдні промені сонця проникали крізь листву і, відбиваючись від поверхні води, утворювали над озером, сяйво, схоже на розплавлене золото. Усяка живність приходила сюди попити води; Елізабет знайшла досить безпечне місце поодаль від озера, щоб Кристал могла там пити воду, не ризикуючи при цьому розчавити когось із крилатих, ходячих та повзучих місцевих мешканців; для себе ж вона знайшла зручний валун, щоб на ньому сидіти, душею линучи в далекі мандри.