Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.
— Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, — захихикала вона, — а мене нема!
— А ти її сама знайди! От вона здивується! — мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. — Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.
— Як же ж мені хочеться не спати, а бути з вами! Я люблю тітоньку Рубі майже так сильно, як і Крильце Метелика.
— Значить, більше, ніж маму? І більше, ніж мене?
— Ні, ні, зовсім ні! — викрутилася мала. — Це все відносно, тату, і ти це знаєш.
— Усе, біжи геть, мала хитрюго, — тихенько підштовхнув її батько і засміявся.
Перед тим як розшукати Елізабет, Александр сходив до дитячої кімнати, куди Нелл так і не повернулася після народження Анни, бо леді Вайлер сказала, що гамірливе дитинча буде заважати ретельному догляду за передчасно народженою дівчинкою. Крильце Метелика тримала Нелл у себе, але останнім часом дівчинка стала наполягати, щоб кімнату віддали повністю їй.
Раптом до Александра дійшло, що Джейд майже не виходила з дитячої кімнати ані вдень, ані вночі і що догляд за Елізабет вона переклала виключно на Перлину та Шовкову Квітку; себе ж вона повністю присвятила маленькій Анні. «Дивно все це і непояснимо, — подумав він. — Який же батько поглинеться інтересом до своєї малої дитини, навіть якщо він — її рідний батько? Особливо коли ця дитина — іще одна дівчинка?» Нелл була не така: бадьора, розумна, допитлива, ділова, настирлива. Нелл не дасть йому ігнорувати її існування і ніколи не давала відтоді, як народилася. А натомість Анну не було ані видно, ані чутно. І завжди знаходилася якась відмовка, щоб не пускати його до дитячої кімнати подивитися на свою молодшу доньку.
Але сьогодні він не постукав у двері, не спитався дозволу в Джейд; він просто взяв і увійшов. Джейд сиділа з Анною на колінах, однією рукою підтримуючи малу за спинку, а другою чимось годувала її з ложечки. Джейд аж підстрибнула від несподіванки і ошелешено уставилася на Александра.
— Містере Кінрос! — схвильовано мовила вона. — Містере Кінрос, вам не можна зараз до Анни, я її годую.
Замість відповіді він підійшов до дерев’яного кухонного стільця, взяв його за спинку і поставив перед дитиною та нянькою. А потім усівся на нього з кам’яним виразом на обличчі.
— Дай мені дитину, Джейд.
— Я не можу, містере Кінрос! У неї фартушок увесь заляпаний, і вона вас вимаже!
— Невелика біда, якщо вимаже. Мені не звикати. Дай її мені, Джейд. Негайно.
Передати дитину до його рук було нелегко: схожа на ганчіркову ляльку, Анна не могла тримати голівку, але нарешті Александр узяв її на руки. Позбавлена дитини, Джейд стояла і тремтіла, і її вишукано гарні риси обличчя завмерли маскою жаху.
Уперше Александр дістав змогу добре придивитися до своєї молодшої доньки — і відразу ж помітив, що Нелл таки мала рацію, незважаючи на те що у свої десять місяців Анна була гарнішою дитинкою, аніж свого часу Нелл, — пухкенькою та добре доглянутою. Чорне волоссячко, чорні вії та бровенята, сіро-блакитні оченята, які не сходилися в одній точці, чи, принаймні, здавалося, що не сходилися. Вочевидь, якісь розумові процеси все ж відбувалися в її голові, бо мала збагнула, що руки, які її тримають, — чужі, і коліно, на якому вона сидить, — також чуже. Вона завовтузилася в його невмілих обіймах, замахала рученятами і тихенько заскімлила.
— Дякую, Джейд, можеш забрати її, — мовив Александр, не проминувши помітити, як швидко Анна зреагувала на зміну обстановки: щойно китаянка взяла її на руки, вона враз замовкла і розкрила ротик, чекаючи нової порції кашки.
— Скажи мені правду, Джейд, — тихо мовив Александр. — Ти давно помітила, що в Анни не все гаразд із розумовим розвитком?
Сльози нестримним потоком покотилися по щоках китаянки.
— Майже відразу, містере Кінрос, — мовила вона, ридаючи. — І Бідді Келлі це відразу ж помітила. І місіс Самерс. Як же ж сміялися вони з неї у кухні! Але я витягнула свій кинджал і сказала, що горлянки їм поперерізаю, якщо вони хоч слово лихе скажуть про Анну в місті.
— І вона повірили твоїй погрозі?
— О, так. Вона зрозуміли: якщо я сказала, значить, зроблю. Я ж китайський нехристь.
— А що вміє Анна?
— Вона поліпшилася останнім часом, чесно, містере Кінрос! Але на все потрібен час, багато часу. Вона вже вміє їсти з ложечки — бачите? Це — нелегко, але вона здатна вчитися. Я поговорила з Хунь Чі в медичній крамниці, і він показав мені, які вправи потрібно робити на шиї, щоб Анна зрештою змогла тримати голову. — Китаянка притиснулася щокою до голівки з чорними кучерями. — Я так люблю доглядати за Анною, сер, клянуся! Анна — моя дитина, і я нікому її не віддам — ані Перлині, ані Крильцю Метелика. Благаю вас, не забирайте її у мене! — І Джейд знову розридалася.