І в той день, коли Барні дивився, як опускають труну старого, коли схилився кинути жменю землі в могилу, навіть коли грабарі закопували яму, він думав, що хотів би зробити надгробок — барельєф фігурок з історій, які дідо так любив, а в кутику підписати його так, як старому сподобалося б, прізвищем «Шутарек». Та його батько цього ніколи не дозволить. З погляду батька, Барні вже не член їхньої сім’ї, бо змінив ім’я та прізвище.
Про це він також думав, дивлячись через відкриту могилу на свого батька, який не піднімав на нього очей, бачачи ті неймовірні м’язи під затісним піджаком і складки над білим комірцем, неприродно застебнутим на м’ясистій шиї. Барні і не посмів би прийти на похорон, якби не мама.
Пізніше батько передав Стефанові ключі до старого «Доджа» й сказав: «Відвези її додому. Я на вечерю не прийду». І, не вітаючись із Барні, побрів геть. Барні відчув колишні лють і образу, та, побачивши, як повільно батько йде, усвідомив, що сам тато щойно втратив свого старого.
Стефан, стискаючи ключі, подивився на Барні, тоді на маму, і якийсь час вони стояли мовчки. Нарешті мама озвалася: «Поїхали з нами додому, поїси». Знаючи, що батька там не буде, Барні поїхав з ними. Тоді він і подумав, що візьметься й зробить для дідуся Тео чудовий висічений монумент і підпише його, бо не має значення, що думає його батько, він сам хоче це зробити — щось, чого хотів би дідусь Тео, і одного дня тато це зрозуміє.
Але тепер, спостерігаючи за тим, як Бендікс із Макнайтом обходять свіжу могилу з лічильником Ґайґера, він уже не був такий упевнений. Барні почув тріскотіння лічильника й побачив, як Макнайт схилився з маленьким совком і зсипав трохи землі з краю могили. І пригадав, як чекав, доки могилу повністю не засипали, і як, перш ніж піти до інших на паркінг, він став на коліно й торкнувся землі — притиснув її. І цим радіоактивним доторком Мідаса заразив місце спочинку свого діда.
Коли він дивився на них, йому було важко проковтнути клубок, що застряг у горлі. Сліди радіоактивного забруднення були також там, де він стояв, коли опускали труну, позаду й збоку (навпроти батька), а ще на паркінгу, де виходив з машини.
Один з випадкових очевидців, який спостерігав за роботою команди знезараження, нарешті підійшов розпитати, що відбувається.
— Просто невелика перевірка ґрунту, — відповів йому Ґерсон. Досить голосно, щоб інші почули, і запевнив чоловіка, що це звична процедура. Коли Ґерсон помітив відразу на обличчі Барні, його це, здається, роздратувало, і вбік він промовив: — Ну, певною мірою це правда. Ми перевіряємо ґрунт, і для нас це звична процедура. Будь-які інші деталі його просто засмутили б, і…
— Не можна так, — сумно всміхнувся Барні.
— Що нам робити, якщо почнеться паніка?! — гаркнув Ґерсон. — Самі знаєте, якими бувають люди, коли налякані чимсь, чого не можуть ні побачити, ні зрозуміти.
— Вони б могли вжити якихось запобіжних заходів. Перевіритися.
Ґерсон похитав головою.
— Вони не зможуть позбутися страху. Панікуватимуть, і, повірте мені, так буде ще гірше, ніж невелике опромінення, якого вони можуть зазнати. Краще їм не перейматися взагалі. Знають чи не знають — яка різниця, кінець кінцем? То для чого їх чіпати?
«Оце, — сказав про себе Барні, — слова чоловіка, який уже через таке проходив. Він знає, як усе зробити краще». І хто такий узагалі Барні Старк, що сміє заявляти, наче компанія «Трейсер контрол» десь помиляється?
— А тепер, якщо готові, — повів далі Ґерсон, — ми мусимо відвідати дім ваших батьків, куди, як ви кажете, одразу поїхали. Якщо хочете, можете побути у фургоні, поки наші люди всім займуться. Або можемо спочатку відвезти вас додому.
— Я мушу до них прийти, — заперечив Барні. — Батько вже, напевно, повернувся додому, вечеряє. Принаймні, якщо там будете ви з хлопцями, він не скине мене зі сходів.
Ґерсон промовчав. Він кивнув і подивився прямо вперед, ніби так міг уникнути участі в цьому. Барні підозрював, що цей чоловік — службовець, який одночасно задушевний і приязний, та разом з тим не такий, що будуватиме особисті зв’язки з людьми, якими мусить керувати. Голова дуже придатна для ліпки: міцний ніс на одній лінії з лобом, зрізане підборіддя (але не слабке), холодні очі, тож він скидатиметься на орла. Та його не можна робити шорстким через гру розсіяного світла. Мусить бути гладеньким, закінченим і твердим.
Коли фургон зупинився перед батьківським домом, Барні не міг поворухнутися. Руки були липкі, а груди здавило. Якщо не брати до уваги день похорону, його не було вдома десять років. Після всіх подорожей країною, усіх днів і ночей у полоні фантазій про повернення вертатися довелося отак — щоб розповісти їм, що він приніс заразу в їхні життя.
Ґерсон не збирався його квапити, але зрештою Барні вийшов з фургона й повів їх до входу поруч із приміщенням хімчистки. Над дзвінком була табличка «Казимир Шутарек» побляклим чорнилом на невеликому шматочку картону. Барні потягнувся, хотів натиснути кнопку, але вагався. Лише тоді Ґерсон заявив про свій авторитет, натискаючи дзвінок замість нього. Знову ж таки, Барні знав, що цей чоловік правильно мислить; інакше Барні сам обернувся б і втік.
У відповідь продзижчав зумер, і двері відімкнулися, Барні швидко повернув ручку, щоб звук припинився. Бендікс і Макнайт пішли вперед з лічильником, і, скільки Барні міг судити зі звуку, сходи начебто були чисті. У вузькому вестибюлі панувала темрява. Квартира його батьків була нагорі, за довгим сходовим маршем, і він очікував, що мама підійде до поруччя, схилиться й гукне вниз: «Хто там?» Вона завжди мала в руках мітлу, ніби щоб відмести небажаних гостей. Як же ж вона ненавиділа цю квартиру!
Ще відколи батько потоваришував з далеким родичем у бізнесі продажу використаних деталей автомобілів і купував розвалюхи та інше сміття задля запчастин, вона благала його переїхати, купити будиночок за Гемтремком. Їй було соромно жити над хімчисткою, вона молила про будинок, куди люди могли б приходити в гості, із заднім подвір’ям, де могли б бавитися діти, місцем для невеличкого городу та літніх пікніків. Але батько відмовлявся купувати будинок. Хоча його бізнес автозапчастин ішов непогано. (Завжди, коли Барні бачив розтрощені скульптури із залишків автомобілів у стилі нового реалізму, то всміхався й думав, що на це сказав би батько — тішачись думкою, що творіння його старого можуть потрапити в музеї швидше, ніж його власні.)
— Це я, мамо. Барні. Зі мною тут кілька людей.
Вона на мить відхилилася, тоді знову схилилася над поруччям і нервово прошепотіла:
— Батько вдома. Ти не заходь. — Озирнулася, ніби боячись, що чоловік може заглядати їй через плече. — Чому ти прийшов? Ти ж знаєш, що він біситься.
— Ці люди мають дещо перевірити, мамо. Це не займе багато часу. — Барні також шепотів, ніби хотів якнайдовше відтягнути мить, коли батько довідається, що він прийшов. Нюхом відчував виразний дух тушкованого м’яса.
— Хто там, Стелло?
Барні вже дійшов до майданчика й міг розгледіти приголомшення на батьковому обличчі. «Заскоч його зненацька, — сказав він собі. — Поводься так, наче це найзвичніша річ на світі — прийти сюди».
— Містере Ґерсон, хочу познайомити вас із моїм батьком Казимиром Шутареком і моєю мамою.
Стефан підійшов до дверей подивитися, що відбувається, Барні привітався з ним.
— А це Стефан. Мій двоюрідний брат, викладає суспільствознавство в середній школі тут, у Гемтремку. Живе з моїми батьками.
Ґерсон поспіхом зайшов усередину й кивнув, низько вклонившись, що не надто відрізнялося від пристукування каблуками.
— Доброго дня, містере Шутарек, місіс Шутарек. Стефане. Познайомтеся з моїми асистентами — містером Бендіксом і містером Макнайтом. Запевняю вас, ми не заберемо багато часу й це не завдасть вам жодної особливої незручності. Ваш син люб’язно погодився нам допомогти. Офіційні справи. Можна нам увійти всередину, щоб мої люди занесли обладнання? Дуже дякую.