Одного дня йому здалося, що він влучно передав страждання на обличчі, але рука мимоволі змінила рот на вираз невимовної ненависті. Неправильно. Це вже був не стражденний Мореплавець, а просто брудний стариган, що ненавидить світ. Злякавшись, Барні схопив скальпель і побатував ним обличчя скульптури. Від цього його почало нудити, ноги стали ватяними, і якби він не схопився за спинку крісла, то впав би. Спираючись на стіну, він якось піднявся сходами й доклигав до вітальні, чим дуже налякав Карен.
Тремтячи, Барні опустився в крісло. Відчув раптову втрату сил. З нього висмикнули затичку — і вся енергія вилилася.
— Викликати лікаря?
— Усе буде гаразд. — Він уже таке переживав, однак завжди після відпочинку слабкість відступала й він міг працювати далі. Але так зле ще не було ніколи. Це так почуваються літні люди, коли наближається смерть? Ставало гірше. — Це мине, — наполягав він. — Не турбуйся. — Але лікарі вже розповіли про накопичення радіації в кістках і пояснили, що такого варто очікувати дедалі частіше.
Спочатку він намагався дізнатися якомога більше про вплив радіації, просиджував годинами в публічній бібліотеці Детройта й телефонував професорам в університети Мічигану. Інформація в книжках, які він розумів, нічого йому не давала, а решта були надто технічні: дослідження радіаційної біології, що базувалися на історіях хвороб людей, які постраждали від сильного опромінення, — жертвах значних вибухів, як в Японії, та інших, що загинули внаслідок аварій у центрах перевірки та розігнаних реакторах, — і дослідження жителів Маршаллових островів, які базувалися на перевірці радіоактивних випадів у 1954 році, чи людей, що працювали з реактором, який вибухнув в Айдаго-Фоллз. Жодне з цих досліджень не стосувалося ситуації, яку можна було б порівняти з його. Те, що сталося з ним і Карен, було ближче до незначних промислових аварій, — про які дуже мало інформації, — як випадок із двома дівчатами, що працювали на фабриках годинників і малювали циферблати радієвою фарбою, а згодом злягли із симптомами радіаційного зараження.
Він почав загадуватися, скільки людей, які працюють поблизу компаній, що використовують радіоактивні ізотопи, накопичують стільки опромінення, що пізніше хворіють на рак. І скільки звичних хвороб крові та кісток несвідомо спричинені радіоактивними слідами? Так мало пишуть про вплив аварій у промисловості, що в нього з’явилася думка про мовчазну змову між владою й промисловістю, щоб це все покривати.
3
Одного пізнього серпневого вечора Карен почула, як на доріжку під’їхала машина. Вона розсунула штори спальні й побачила, як якась жінка з валізою виходить з таксі. За мить задзвонив дзвінок. Карен швидко накинула халат і спустилася вниз, гукаючи Барні, що в них гості.
— Діти, напевно, — долинув його голос із підвалу. — Не відчиняй.
— Там якась жінка з валізою.
Він піднявся сходами й глянув на неї.
— Яка жінка?
— Не знаю.
Дзвінок залунав знову.
— Ну то запитай, чого вона хоче, і пошли її геть, — гукнув він. — Я тут намагаюся працювати.
— Мені страшно.
— О Господи. — Барні піднявся сходами й пройшов повз неї, щоб увімкнути світло на ґанку. — Хто там?
— Приймете стомлену мандрівницю? Це я, Майра.
— Майра! — скрикнув він. — Карен, це Майра! — Барні завовтузився із засувкою, непевно усвідомлюючи, як кров бухає в серці та грудях. Проте коли жінка увійшла, він глянув на неї з тривогою. Якби не голос, він би нізащо її не впізнав. — Карен! — покликав він, що було зайве, бо сестри вже кинулися одна до одної.
Барні знав, що роззявився, та не міг нічого вдіяти. Вона коротко підстриглася, і без макіяжу її обличчя, неймовірно постаріле, було зморшкувате та змучене. Твідове пальто, надто грубе, як для серпня, бліді панчохи й плоскі каблуки приховували форму ніг. Лише гортанний голос і синьоокий погляд не змінилися, але тепер очі стали дещо вирячені й дивилися надто жорстко.
— А ти не дуже змінився, Барні, — відповіла Майра на його очевидне здивування. — Трохи старший, стомлений, але я б тебе запросто впізнала. Читала про інцидент на останніх сторінках «Лос-Анджелес таймз». У Детройті, напевно, на першій шпальті написали, правда? Ви тут тепер відомі.
Барні взяв її валізу, відзначаючи для себе, що вона з дешевого фібрового картону із застібками, і поніс у вітальню.
— Сумнозвісні хіба. Небезпечні, радіоактивні Старки. Забрудники чесного міста…
— Барні, будь ласка, дай людині сісти. Не починай.
— Просто є різниця між відомими й сумнозвісними. Хотів, щоб усе було зрозуміло.
Майра торкнулася щоки Карен і всміхнулася.
— Чудово виглядаєш. Вагітність тобі личить.
— Як ти дізналася?
— Подзвонила мамі з аеропорту, питала твою адресу. Ти виглядаєш просто приголомшливо. Ніяк не намилуюся.
— Вона цвіте, — погодився Барні.
— Вагітність має цілющий вплив на жіноче тіло, — сказала Майра, вдумливо дивлячись на свою сестру. — Це чудо створення життя.
Карен підскочила й запитала:
— Може, поїмо щось? Ти, певно, вмираєш з голоду.
— У мене їжа із собою. Трохи фруктів і горіхів, але я б випила склянку холодної води.
Барні розглядав її усмішку, спокійне обличчя й проникливі блакитні очі, те, що не змінилося.
— Ти тепер інакша, — сказав він.
— Так, зі мною багато чого сталося з часів коледжу. Я ніби пройшла через своєрідне очисне полум’я. Знаю, що таке страждання. Коли прочитала про те, що сталося, то відчула, що потрібна вам із Карен. Хочу допомогти, якщо дозволите.
Барні промовчав, а Карен швидко підвелася й узяла її за руку.
— Ну звісно. Мені потрібно бути з кимсь, і хто ж на це більше згодиться, ніж моя сестра? Ти залишишся з нами.
— Упевнена? Якщо ні, я можу залишитися з людьми в Детройті, з місією.
— Не говори дурниць, — заперечила Карен. — Ти нам тут потрібна.
Майра перевела очі на Барні, чекаючи відповіді. Він побачив, як запали в неї щоки, а від пронизливого погляду було боляче дивитись їй в очі. Барні збентежився. Хотів знати, що з нею відбулося. Але щось застерігало його. Якщо вона стала якоюсь фанатичкою, надто небезпечно вплутувати її в їхні життя.
— Не знаю, — промовив він. — Ми тут як в облозі.
— Тим більше вам потрібен хтось, хто допоміг би, — сказала вона.
— Вони й тебе радіоактивною прозиватимуть.
— Я вже виросла з того періоду, коли турбувалася осудом чоловіків. Я вам не заважатиму. Лише допомагатиму, чим можу, тобі й Карен. Якщо через кілька днів стану тягарем, то виїду. Якщо я тут служитиму якійсь меті, то залишуся на стільки, на скільки вам буде потрібно.
— Не говори дурниць, ніякий ти не тягар. Ти не втручатимешся в роботу Барні, а мені хоч буде з ким поговорити, коли його нема. Ходімо нагору, покажу тобі кімнату для гостей.
Барні мовчки дивився на них, тоді знизав плечима й спустився вниз.
Майра провела його очима, піднімаючись нагору.
— Куди він?
— У свою студію в підвалі. Він тепер лише скульптурою й переймається. Мусить двічі на тиждень відвідувати лікарню для обстежень. Лікарі переконують: якщо дивитиметься за собою й робитиме те, що вони приписують, організм упорається із симптомами. Кажуть, що променеву хворобу вже добре дослідили. Але Барні не хоче до них їздити. Лише сидить і працює внизу.