— Що таке? Усе нормально?
— Поворухнулося. Я думала про імена Джастін чи Жустіна, і воно поворухнулося.
Карен помітила в його очах недовіру.
— Що поворухнулося?
— Дитина. Я підбирала ім’я.
— Ну блін! — Барні кинув ножа на підлогу. — Ти мене налякала своїми криками. Ти ж і раніше відчувала рухи.
— Але не такі. Ось торкнися і…
— Ні, дякую. — Він упав на диван, прикрив рукою обличчя.
Її саму роздратувало те, що вона попросила його розділити з нею цю мить. Карен згадала, що Барні не хоче нічого про це знати, ніби, заперечуючи присутність цього життя, яке зростає й рухається, він змусить його перестати існувати.
— Я забуваю, що ти не любиш, коли я згадую… Ну, тобто мені важко про це не думати… — Вона не хотіла плакати, але очі самі почали наповнюватися сльозами.
— Вибач, — сказав він. — У мене знову, блін, голова болить. Не хотів тебе засмутити. З моєю роботою відбувається щось, чого я не розумію, і це мене баламутить. Мені наче здається, що вона вже завершена, а потім я вже й сам не знаю. Уже десь із тиждень просто спускаюся вниз, дивлюся на неї й не знаю, що робити.
— Ну то дай нам подивитися, — попросила Майра, очевидно намагаючись відвести їх від теми дитини.
— Ні, доки не закінчу, — відрізав Барні.
Карен спробувала застерегти її поглядом, але Майра це проігнорувала.
— Ти ж щойно сказав, що, можливо, вона завершена.
— Може, так, а може, й ні. Але вам обом вона не сподобається, а мені краще не потрапляти під вплив вашої реакції, доки сам для себе не вирішу.
— Він має рацію, — додала Карен. — Не думаю, що нам варто втручатися.
— А я не погоджуюся. Нам необов’язково казати, що ми про це думаємо, — наполягала Майра. — Просто чи на нашу думку робота завершена. А оцінку ми триматимемо при собі.
Барні розсміявся, підвівся й став походжати туди-сюди.
— Це маячня. Хіба ви можете приховати свої почуття? Моя дружина — ні. Вони проступають у неї на обличчі, їх чути в її інтонаціях. Проблема в тому, що їй ніколи насправді не подобалося те, що я робив. Карен не хвилюють мої роботи.
— Це нечесно. Я дуже за тебе турбуюся, але ти й підступити до своєї студії не дозволяєш, та й до свого життя також. То що ти від мене очікуєш? Я вже давно нічого твого не бачила, крім Венери. Я ж не можу відреагувати на щось, чого мені не дозволяють бачити.
— Добре. Ходімо спустимося й глянемо.
— Забудь. Так мені не треба. Хоч би що я сказала, ти образишся.
— Я дійсно хочу, щоб ти подивилася, — сказав Барні, хапаючи її за зап’ясток і тягнучи за собою в бік підвалу. — І ти також, Майро. Влаштуємо оглядини. Ходімо.
— Барні, не треба цього, — благала Карен, — коли ти злий на мене й ще на бозна-що. Я хочу подивитися на ту роботу тоді, коли вона буде закінчена й коли ти будеш у гарному настрої.
— Гарного настрою більше не буває. І вона ніколи не буде завершена. Тож ходімо, скажете, що думаєте обидві. Та що таке?
Карен знову відчула порух і притиснула вільну руку до живота.
— Нічого, просто спазм, — і побачивши, як спохмурніло його обличчя, вона опанувала себе й рушила з ним у бік підвалу. — Усе нормально, я дійсно з радістю гляну на твою роботу.
Барні швидко прочинив двері в підвал. Карен знала, що він справді хоче, щоб вони подивилися. Чому б і ні? Як людина може довго творити, так що ніхто не знає, що вона робить, що переживає? Хоча Карен знала, що він давно переріс аматорську потребу показувати іншим незакінчену роботу, щоб дістати схвалення й подальший напрямок — бути впевненим, що іншим подобається, і вже тоді рухатися далі. І все одно раніше Барні подобалося говорити про етапи роботи, пояснювати, що він робить, перевіряти її на людях і не зважати, розуміють вони чи ні, подобається їм чи ні, якщо він бачив хоч якусь реакцію на свою роботу.
А тепер він усе тримає всередині, і це лякає. Тепер їй потрібно бути дуже обережною зі своєю реакцією. Зараз не час для чесної критичної думки. Критику він може дістати пізніше від інших, а зараз йому потрібне підбадьорення.
— Не підходьте надто близько, — промовив він, відмикаючи двері студії й вмикаючи світло. — Там скупчення фігурок, ніби жива картина, потрібно спочатку роздивитися її цілою, а вже тоді — деталі.
Карен чекала, доки він розкладе дві лампи, по одній з кожного боку скульптури, досі вкритої вологою тканиною на повертальному столі в центрі кімнати. Він виглядав незвично збудженим. Хоча в приміщенні було прохолодно й сухо, він пітнів. Вона думала, якби ж це сталося не сьогодні. Їй буде досить важко приховати негативну реакцію. Майрі — і поготів, мабуть, неможливо. Один несхвальний погляд — і він зануриться в депресію, а це останнє, чого їй хочеться.
— І запам’ятайте: коли я скину покривало, спочатку має бути загальне враження. Маю на увазі: спочатку вам треба охопити все загалом, перед тим як реагувати на частини чи на зв’язки фігур однієї з одною. Подивіться на роботу спочатку ніби з відстані. І ще: навіть якщо вам не подобається предмет роботи, тобто ті люди й що вони там роблять, спробуйте мислити ширше й побачити ритм структури й те, як я намагаюся означити порожнечу так само, як і форму…
— Та досить уже триндіти, показуй, — перебила Майра.
Майра ніколи не приховувала своїх почуттів. Звісно ж, він затягує, бо боїться. Карен би його дочекалася, проте Майра ніколи не терпіла слабкостей інших.
— Добре. Ось. Я назвав її «Жертви».
Коли він зірвав покривало, Карен спробувала, як він і просив, побачити все відразу, знайти ритм ліній і маси, проте на це не було часу. Роздерті, сповнені ненависті обличчя вибухнули перед її зором. То була сцена бунту, де люди напали на перелякану жінку й стягували її з п’єдесталу. Серед юрби ті, хто не діставали до неї, нападали одне на одного.
Коли вона обійшла скульптуру, то помітила й інші фігури. Дрібніші, ніж ті, над якими Барні працював зазвичай, десь чверть людських розмірів: однорукий жебрак, якого гамселив чоловік з молотком, розтоптана дитина. Але в центрі всього цього з п’єдесталу в натовп стягували жінку, її сукню роздирали долоні, голову вона закинула назад і кричала, поки одна пазуриста рука вп’ялася їй в груди. Усі люди робили щось жорстоке й брутальне одне одному.
Сцена скидалася на порнографічну фотографію, яку їй колись показали, де кілька чоловіків і жінок сплелися в сексуальній позі, усі робили щось із кимсь, зв’язані одне з одним, не звертаючи уваги на людину, яка використовувала його чи її як сексуальний об’єкт, згори, знизу чи ззаду, руками, ротами й статевими органами, кожен з яких слугував лише сполучною ланкою в оргазмічному ланцюгу. Карен тоді виказала свою відразу Барні, але він засміявся з її огиди й сказав, що, ну, тут принаймні люди об’єднуються одне з одним, а це краще, ніж коли б відчужувалися. Та коли вона зазначила, що тут усі або когось використовують, або самі слугують лише об’єктом, і ніхто не зважає на те, що саме робиться, відтак кожна людина думає лише про власне задоволення, а тому все одно самотня, він не знав, що відповісти.
А тепер Барні відтворив форму й рух тієї фотографії, замінивши секс на оргію брутальності. Вона намагалася не показувати, як їй від цього гидко, але тут усередині її наче стиснуло й стало важко дихати.
— Прекрасно, — промовила Майра, обходячи скульптуру вдруге. — Ти вловив саму суть людської деградації та жорстокості. Уся ненависть зосереджена на цій зболеній жінці, яка спробувала стати вищою за людське буття, боячись мати щось спільне з людством. Але вони не лишать її в спокої. Вони затягнуть її в натовп і… і… знищать.
Тоді Барні обернувся, бажаючи побачити реакцію Карен, але, мабуть, помітив, як їй огидно. Вона аж так не могла стримати відразу й жах, що майже векнула. Не було потреби озвучувати свою думку.
Він бачив, як вона силкується стримуватися.
— Тобі не подобається, правда?
Чому він змушує її говорити про це?
— Цей ритм форм, він… захоплює… Стільки всього діється.
— Думаєш, я не бачу, як тобі гидко? Я ж поки не сліпий. Я лише не можу зрозуміти, як після всього, що з нами трапилося, як пошматували наші життя, як до нас поставилися люди в цьому місті, ти все одно заперечуєш, які люди — нелюди. Ти не можеш визнати істину?