Та що буде, коли вони туди приїдуть? Медсестра вже, мабуть, повідомила лікарів, а ще, напевно, якихось чиновників про ситуацію, тож усі вже знають про те, що вони наближаються. Питання полягало в тому, як сильно вони проти того, щоб Карен там народжувала, і чи буде час на розпал істерії в натовпі.
Та срана стаття. Якби не вона, усе б затихло, вони б проігнорували її присутність у лікарні. А стаття знову відродила той страх, ніби сталася ще якась аварія. І журналіст чітко натякнув на те, що навколо ще купа радіоактивного пилу, який «Трейсер контрол» не вдалося знайти.
Дехто, найпевніше, спробує перекрити їм вхід у лікарню. У такому разі Барні доведеться пригрозити їм дробовиком. Та чи зважиться він натиснути на гачок? Він думав, що так. Барні запевнив себе: якщо збереться агресивний натовп, він без ніяких мук совісті почне стріляти. І це буде не з ненависті (джерело ненависті в ньому вже висохло), а заради Карен. Він проведе її всередину, і вже не матиме значення — нехай роблять з ним, що хочуть. Єдине, що зараз важливо, — це щоб її прийняли в лікарню.
Навіть його почуття до дитини вже також не важать. Хоч якось, крізь біль, Карен заслуговує народити. Вона заслужила це чи то стражданнями, чи то терплячим очікуванням, чи якоюсь іншою поведінкою, яка дозволила її тілу створити людську істоту з множення клітин. Вона створила життя, — це творення триває й досі, — і тепер з’явилася загроза, що це незакінчене життя вискочить з печі її тіла надто швидко. І неважливо, ідеальне воно чи неідеальне, та вона має право завершити свою роботу.
Карен схлипувала й вигинала спину. Барні бачив, як їй боляче.
«Будь ласка, Господи, — тихо молилася Карен, — тільки б ми прибули туди вчасно. Будь ласка, Господи, не дай мені втратити дитятко. Обіцяю, що любитиму цю дитинку, хоч би що з нею було. Я любитиму її, піклуватимуся про неї й буду хорошою матір’ю. Тільки нехай народиться. Знаю, що я була не дуже релігійною людиною, бувало, що заперечувала Твоє існування, але зараз каюся. Боже. Я вірю. Я вірю. Лише не дай мені втратити дитину. Я віритиму в Тебе завжди. Обіцяю, Господи, лише не дай… не дай… а-а-а-а-а-а-а-а! Чому воно має так сильно боліти, Господи? Чому стільки болю?»
Бідний Барні, навіть не може на неї дивитися, подумала вона. Він би точно згодився взяти на себе її страждання, але від вигляду того, як її мучать пологи, лише скулився. Він хороша людина. Карен не звинувачувала його в тому, що сталося між ним і Майрою (він завжди любив, завжди хотів Майру, але вона пішла геть, а він залишився), і знала, що може на нього покластися.
— Барні, машина!
Він різко крутнув кермо, виїхав на тротуар і вгатив по гальмах, коли хтось їх підрізав. Стискав кермо так, наче хотів його зламати, увесь трусився, піт стікав йому по обличчі.
— Усе добре, Барні, — прошепотіла вона. — Просто якісь недоумкуваті діти. Усе гаразд.
Барні послабив хватку. Зітхнув і відкинувся назад.
— Нам краще їхати далі, Барні. Немає часу.
Він кивнув і обережно рушив, примружуючись на задні фари автомобілів попереду. Але він їхав надто повільно, навколо загуділи клаксони. Повз них промайнула ще одна машина, водій крикнув:
— Прокинься, рагуль! — А тоді ще одна й ще одна, гул клаксонів, доки зрештою Барні не дав газу.
— Барні, не переймайся цим.
Він сильніше натиснув педаль.
— Ти надто поспішаєш.
— Я знаю, що роблю, — сказав він, наближаючись до останнього автомобіля, що обігнав його.
— Барні, ти йдеш упритул. Якщо він раптом зупиниться…
— Він може бути моїм зрячим оком.
Та десь за півмилі до лікарні автомобіль попереду заблимав правим поворотом і різко з’їхав з їхнього шляху. Без фар попереду, які б його направляли, Барні був змушений сповільнитися.
— Поклади руку на кермо, — попросив він. — Отут, біля моєї. Можеш допомагати мені кермувати, доки знову не почнуться перейми.
Карен підсунулася до нього й допомогла тримати авто посередині дороги, доки не побачила вогні лікарні попереду.
— Усе добре, Барні. Ми на місці. Уже все добре.
Зі скрипом шин він об’їхав кільцеву розв’язку.
Перед головним входом зібралося з десяток чоловіків, які заблокували сходи, коли автомобіль зупинився.
— Виходь зі свого боку, — прошепотів Барні, відчиняючи для неї дверцята. Коли Карен завагалася, він легенько підштовхнув її. — Уперед.
Вона вийшла з боку, що був ближче до лікарні. Чоловіки блокували вхід, а позаду них, по той бік скляних дверей, вона бачила кількох чоловіків у білому, — лікарів та інтернів, — медсестер та кількох інших людей, що визирали із залитого світлом вестибюля.
— Краще поверніться в машину, місіс Старк, — озвався Оскар Верн, із заправки. — Добре подумайте, чи потрібні вам тут проблеми.
— Але мені потрібен мій лікар. У мене дитина народжується.
— Вибачте, місіс Старк, але тут і моя жінка також.
— І моя дочка! — гукнув Мартіно, перукар. — І я не дозволю, щоб вона чи мій онук заразилися тим радіоактивним пилом.
Карен подумала, що зараз зомліє, проте вхопилася за крило автомобіля в очікуванні нових перейм. Вона хапнула повітря й зігнулася, один із чоловіків кинувся допомогти, проте похопився. А тоді збоку її вхопив Барні, вона побачила в нього дробовика.
— Пауза вже десять хвилин, — промовив він.
— Містере Старк, навіть не думайте погрожувати нам дробовиком, — попередив один із чоловіків, і він упізнав містера Пітерсона, що жив через два будинки від них, чий собака підхопив трохи пилу з їхнього газону.
— Ні? А ви подумайте, — заговорив Барні. — Тут або ви, або вона. Мені нічого втрачати. Думаєте, мені не вистачить сміливості перестріляти вас усіх?
Натовп обурено загудів, деякі усвідомили, що він не жартує, проте Мартіно гукнув:
— Та блефує він!
— Це двоцівковий. Дріб з обох цівок розлетиться досить широко, так, що зачепить більшість із вас. І перезаряджаю я досить швидко. Вас чудово видно на фоні світла за тими скляними дверима. Попереджаю: я на межі. Якщо не заберетеся з дороги до того, як у неї знову почнуться перейми, — через кілька хвилин, — я перестану думати й просто прострелю нам вхід. Кажу вам: мені втрачати нічого. Але я вам скажу дещо інше. Ви всі боїтеся чогось, чого не існує. Так, ми обоє були заражені, але радіоактивного пилу вже немає. Вони повністю вичистили нас і наш будинок. Зараз ми страждаємо вже від наслідків радіації, але ні вам, ні вашим дружинам нічого не загрожує. Хіба що ви захочете нас зараз зупинити.
Чоловіки стояли та обмінювалися поглядами, ніби вирішували, що робити, а тоді Карен знову відчула наближення болю. Її жахала думка про те, що Барні дійсно почне стріляти. Боялася, що через спазм він може натиснути на гачок. Спробувала стриматися, та коли зрозуміла, що не зможе, намагалася ніяк це не показувати. Стиснула зуби, проковтнула стогін, старалася стояти рівно, щоб він нічого не помітив. Проте це побачив Верн і здав її.
— У неї перейми, — сказав він і відійшов.
Інші не ворухнулися.
— Будь ласка, Барні, забери мене звідси. Я можу народити і в машині. Багато жінок народжують дітей у машинах дорогою до лікарні. Може, і мені вдасться. — Та навіть промовляючи ці слова, вона знала, що надто слабка й що передчасно народжена дитина не виживе.
На мить їй здалося, що він вистрелить, але цього не сталося. Барні опустив дробовика й крикнув:
— Добре, вас я не чіпатиму! Убити вас — це зробити вам послугу! Але ви так легко не обійдетеся!
Барні махнув дробовиком і націлив його прямо їй у живіт, притиснув до нього цівку.
— Ми підемо повз вас. Хто мене хоч шарпне, той пустить у хід обидва цівки. По одній для неї та дитини, так би мовити. Якщо хочете вбити її, можете зробити це тут і зараз.
Це був відчайдушний блеф. Карен знала, що Барні на таке не піде. Проте пальця він тримав на гачку, а щоб вистрелити, багато не треба. Але ж він точно блефує.
— Уперед, — сказав він їй, підштовхуючи цівкою. — Іди дуже повільно.