— Не дайте їм пройти! — гукнув Пітерсон.
— Зупиніть їх!
— Я не можу. Якщо я його схоплю, він вистрелить, — сказав Верн.
— Та не вистрелить він.
— Він божевільний.
— Палець у мене на гачку, — сказав Барні, — хто мене штовхне, стане вбивцею. Тепер розійдіться, виродки, дайте нам пройти.
Чоловіки розступилися, Карен пройшла повз них. Якась медсестра відчинила двері, вони увійшли у вестибюль. Лікарі з інтернами, що спостерігали за дійством, відійшли, даючи їм місце. Вони підійшли до столу реєстратури, і Барні сказав медсестрі:
— Потрібна термінова допомога. Викличте лікаря Ліроя. Пауза між переймами всього десять хвилин.
Стрес останніх кількох хвилин дав про себе знати. Карен раптом відчула, як підкошуються ноги. Її підхопив один з інтернів, і жінка встигла побачити обличчя Ліроя за мить до того, як знепритомніла.
Він розмірковував, чи дійсно вбив би її, якби його спробували зупинити. Звісно, неможливо бути цілком упевненим у тому, на що він був здатен. Можливо, він би зрештою повернув цівку на них або, можливо, на себе чи не зробив би нічого. Та коли вони з Карен рушили до тих східців, Барні мав чіткий намір убити її, бо, якщо їм не дали б пройти, яка користь із життя взагалі? Її? Його? Того біднятка всередині неї? Відповіді він ніколи не знатиме.
Їм знайшли окрему палату, щоб не засмучувати інших жінок у пологовому залі, і Барні залишився там з Карен, дослухався до її страждань, ледве міг розгледіти її обличчя за білим курганом, що скидався на мішок із брудним одягом, тримав її напружені руки, коли вона хапалася за нього замість билець ліжка. Кожен крик, кожен спазм і вигин її тіла він переживав також, особливо в ті моменти, коли розумів, що він також причина цих страждань. На початку він хотів мати дитину набагато більше, ніж Карен.
Барні витер їй лоба рушником і спробував розслабити її. Карен боялася більше, ніж будь-коли, думала про смерть — що її, що дитини. А він мусив пообіцяти, що вона не помре.
— А тепер ти хочеш дитину? — хрипко прошепотіла вона.
— Так, — відповів він, не впевнений, бреше чи ні.
— І ти любитимеш її, хоч би якою вона була? Хоч би що з нею було не так?
— Так. Я любитиму її, піклуватимуся про вас обох. Почну лікуватися. Стану кращим. Ми разом проживемо життя.
Але перейми перервали їх. Карен так сильно вчепилася йому в руку, що він побоявся перелому. Вона схилилася вперед, викручуючись, ніби риба на гачку, а тоді відкинулася на спину, коли біль відступив. Жестом показала, щоб змочив їй губи мокрою тканиною.
Увійшли лікар Лірой разом з переляканою медсестрою. Вона затягнула навколо ліжка штору, а Барні залишився чекати у дверному отворі, звідки бачив лише тіні людей. За кілька секунд двоє інтернів прийшли з лікарняним ліжком на коліщатках. Вони допомогли Карен перебратися з одного ліжка на друге й пройшли повз нього. До шиї в неї було підтягнуте простирадло, і Барні подумав: якщо вона помре, цим простирадлом їй накриють обличчя, коли її принесуть, тільки тоді вона вже буде плоска й струнка, як раніше.
Він чекав у «батьківській кімнаті» майже дві години, намагаючись не згадувати минуле й не загадувати на майбутнє, а зосередитися на очікуванні, уявляючи, що вона переживає в пологовій палаті. Якусь мить він уявив собі її мертвою, але викинув цей образ із голови.
Зрештою Лірой вийшов, досі в блідо-зеленому халаті й шапочці, й упав у крісло.
— Вона житиме, — повідомив він. — Але дитина померла. — Якусь мить він помовчав, запалив сигарету й вдумливо випустив дим. — Може, це й на краще. Вона була лише частково розвинута — мутант. Мабуть, померла ще кілька днів тому.
— Але ж Карен відчувала рухи лише день тому.
— Це все уява. Дитя померло давніше, та й це все одно б не вижило. Її вивезуть звідти за кілька хвилин. Дуже сонна. Я вколов їй заспокійливе. Вона там пережила жахіття.
Барні чекав у коридорі, коли викотили її ліжко й зупинили поруч.
— Як ти? — запитав він.
— Добре. Лікар Лірой розповів тобі про дитину?
Він кивнув, нахилився й поцілував її в щоку.
Вона заплющила очі, на мить йому здалося, що заснула, але тоді знов їх розплющила.
— Барні, я кохаю тебе.
— І я тебе кохаю.
— Що з нами буде?
— Ми все налагодимо й житимемо далі.
— Я хотіла дитину.
Він замислився на якусь мить.
— Навіть якщо не зможемо просто всиновити, то зможемо стати названими батьками. Зможемо взяти й піклуватися про дітей, навіть якщо вони будуть не наші. Нам не треба ними володіти. Ми турбуватимемося про дітей, яких ніхто не хоче.
— Нам не дозволять, Барні. Тут точно ні.
— Ми переїдемо, змінимо прізвище. Я хочу змінити своє ім’я та прізвище на попередні. Уже давно думав про це. Ти не проти стати місіс Броніслав Шутарек?
Карен усміхнулася.
— Гарна ідея.
Коли її покотили геть, вона піднялася на лікті й сонно зашепотіла.
— Діти, які більше нікому не потрібні, — сказала вона. — Діти війни, скалічені й деформовані… Самотні стражденні діти… Такі, яким могло бути наше.
Барні кивнув і погладив її руку.
— Це чудова ідея.
Вона всміхнулася, лягла на ліжку, її покотили геть.
Барні повернувся до Ліроя.
— Я хочу глянути на дитину, — сказав він.
— Не варто себе засмучувати.
— Я мушу.
Лікар Лірой знизав плечима, показав, щоб Барні йшов за ним до палати. Барні ледве міг щось розгледіти, проте він напружувався й примружувався, щоб очі сфокусувалися на розпливчастих обрисах. Медсестра в забризканому кров’ю халаті прибирала палату й збиралася винести невелику ванночку, вкриту тканиною. Вона округлила очі, коли лікар Лірой попросив її відкрити, проте жінка поклала ванночку на стіл і скорилася.
Барні нахилився ближче, щоб роздивитися маленьке нерухоме тіло. Не було ні рук, ні ніг, лише кукси, якими закінчувалися плечі й стегна. Повіки зрослися, а голова була нахилена вперед, наче воно спало. З усіх ембріонів, які виліпив, такого він не створив.
Він торкнувся слизького випину, на місці якого мала б бути рука. Таке йому ніколи не спадало на думку.
І побачивши, як ця нежива істота лежить у тій ванночці, він відчув, як із глибин його душі щось виринає — хвиля, спазм, скорочення, яке не вдавалося стримати, спочатку сухе, але тоді воно прорвалося, і сльози заструменіли йому по щоках, коли він заплакав за своїм єдиним сином.
Додаток
Зв’язок із мафією
1971 року, через три роки після публікації «Доторку», одна американська компанія продала Заїрові вісім сталевих трифутових циліндрів, що було частиною програми «Мирний атом». Хоча їх планували використати в експериментальному реакторі в Кіншасі, вісім капсул збагаченого урану зникли після падіння влади президента Мобуту.
Слід утрачених капсул 1997 року привів у Францію, а звідти — в Італію. Тоді капсули потрапили в руки мафії, що виставила їх на продаж. Італійська поліція провела в Римі операцію під прикриттям, під час якої один з агентів прикинувся посередником. Він відрекомендувався «бухгалтером» і вдав, що представляє «одну арабську країну». Мафія продала йому одну капсулу.
Слідчі дізналися, що вона містить 40 грамів збагаченого урану-235 і 150 грамів урану-238 всередині сталевого циліндра. У жовтні 2001 року тринадцятьох підозрюваних заарештували, а суд Сицилії дав їм короткі тюремні терміни.
У листопаді 2001 року газета «Республіка» повідомила, що поліція розшукує решту сім капсул. Один капітан повідомив, що в різних місцях у Римі спостерігається підвищення рівня радіації. «…Так ніби вони [капсули з ураном] просто розчинилися в повітрі», — сказав він.
Карен Сілквуд — інформаторка
5 листопада 1974 року, через шість років після публікації «Доторку», Карен Сілквуд, хімік-технік та активістка, що критикувала заходи безпеки на одній з фабрик, була опромінена плутонієм-239.