— Мацьку! — крикнув він якось розпачливо й тремтячими руками почав шукати ґудзиків коло шиї. Але руки не слухалися… Тоді пан Амбрози почав конвульсійно рвати на собі одежу.
Тренований на такі моменти, Мацек уже прибіг із коновкою води і тут же, в залі, почав лити воду на похилену голову свого пана.
— Фе!.. Встидайся, пане Амбрози! Ще може хто подумати, що ми всі тут пос…
Це кричав хтось із приятелів, але загалом маніпуляція не зробила особливого враження. Переступав то той, то інший, аби не стояти на воді, але співав, не перериваючи марива.
Усі хвалили пана Амбрози й дивувалися.
— Сей, мабуть, не інакше, як самого дябла полигнув.
— О, пан Амбрози — се наша хлюба! То слава нашого повіту…
XXI
Два шляхтичі обіймали один одного. Товстіший, з величезними вусами, ганьбив тоншого:
— Ти пив, як канарок, а спився, як вева… Е, як я бачу, то ти ще зелений в таких справах. Ано тримайся моцно, трутню ти один… Що ти на мене видивився, як черепаха на свої яйця?
А тонший, заплітаючися язиком, добивався тільки одного:
— Ні, ти мені тільки скажи — коли у нас буде День святого Медарда?
— Опам'ятайся, молодче! Медард уже пройшов давно…
— Ні, не пройшов… Бо я знаю напевно, що коли на Медарда дощ, то після нього сорок днів має бути дощових.
— Сорок днів і сорок ночей. То буде всесвітній потоп…
Якийсь шляхтич хотів заспівати старовинної, але міг згадати тільки перший рядок. Тому, вибалушивши очі й відбиваючи такт рукою по мокрому столу, шість разів підряд повторив його і на тім перестав.
Другий, трохи тверезіший, задавався цілями вищого порядку — ладив хор, але ревів майже сам, диригуючи несамовито:
Зрештою, скоро увага всіх присутніх, хто не втратив притомності, звернулася в той бік, де був господар. Розхристаний, дикий, він затіяв якусь штуку й велів принести пару пістолетів.
Хто тверезіший, починав передчувати, що там, де пальна зброя попадає в п'яні руки, там добра не жди. Хто відважніший, почав потроху вже посуватися до дверей, аби чмихнути в потрібну хвилину геть.
— Кинь, пане Костянтине! Ти випив, рука нетверда.
— У кого рука нетверда? У мене? А хто це каже? Ано, нехай спробує…
І пан Злотніцький, узявшися в боки, оглядав усіх соколиним зором.
— Що?… Нема охотників? Тож то. А яка в мене рука — зараз вам покажу. Гей, Яся сюда. Під стіну його, й поставте йому бокал із вином на голову.
Ясь (тут ніхто не звав його Івасем) зблід і одразу почав труситися. Безсило поглядав він довкола себе, як загнане звірятко. Але довкола були всі чужі, п'яні, на які страшно було дивитися.
Гайдук смикнув хлопця за рукав. Це був той немилосердний Семен, якого так боялася мати й сам Івась. Він не знав, Івась, що його мати була ще молода й гарна, що цей Семен підсипався до неї, дістав одкоша й от тепер мстився й на матері, й на синові.
— Чи ти не чуєш, що пан кажуть?
Івась затріпався весь і несвідомо почав одривати своїми рученятами величезні лапи гайдука.
— … я не хочу… пусти мене… мамо…
Пан Злотніцький, червоний, обважнілий, нетерпеливився:
— Чи довго там?
Він хотів показати гостям, що всі його накази виконуються блискавично, отже, його система тримання хлопів у їжачих рукавицях правильна. Семен штовхнув хлоп'я під підборіддя. Кров показалася з уст. Він замукав, як теля, і перестав рватися.
Пан Фількевич на правах приятеля хотів був відібрати пістоля у Злотніцького.
— Кинь, кинь, пане Костянтине! Всі ми знаємо, що ти добрий стрілець, але по–тверезому.
— Хіба я п'яний? О, мене не так–то легко напоїти. Я всіх вас положу, а сам буду, як канарок. А як я стріляю, я вам зараз покажу.
Пан Фількевич моргнув. Двоє шляхтичів підскочили й хапнули пана Злотніцького, як хто попав.
— Чекай–но, брацішку… кинь…
Але пан Злотніцький мов сказився. Він так тріпнув собою, що шляхтичі, не особливо, правда, тверді на ногах, розлетілися в усі боки.
— Що?… Жартувати зі мною?… Я не для жартів уроджений…
— Пхі, сатана. Хай тобі чорт, аби з тобою хто жартував… А ви, панове–браття, чого стоїте. На ваших очах готове статися убивство, а ви дивитеся мовчки.
Якась сильно підхмелена істота обізвалася вельми незадоволеним голосом:
— Чому вже й смертовбивство? Ми знаємо пана Костянтина за доброго стрільця. Зрештою, тут не двіста кроків, а несповна двадцять.