А Довбуш що робить? Жидівські шинки розбиває. Ото варто було з амвона на таке людей посилати…
І чує Олекса, що велика розколина в душі стала ще більшою і що тепер залатати її нікому й нічим.
— …То наїхала, проше пана, ціла комісія… Заарештували ксьондза–добродія, ходили селом, питалисі… І мене брали — лиш я сказав, що нич не знаю… Бігме, так говорив… хуч спитайте… А вже тоді два сторожі — ой, дурне–е… ой, дур–не–е… Боже, Боже… Вже йк не дав Госпідь розуму, то мовч. Ліпше мовч. А вни… Єк роздєпили хаву, та оден одно скаже, другий додаст. Казали, ніби ксьондз–єгомость та й ви, пане, ніби в церкові ночов шос дієли, а що — я вже того не можу знати… Лиш комісія гет цалком усе тото посписувала, та й витак тих сторожів до Станіслава брали… Там уже не знаю, шо вони говорили… Тож вам, пане, не є безпечно ту… Я бих вас пригостив, але…
Олекса не сказав навіть слова подяки й вибіг із сіней.
Частина третя
І
Вибіг із села… Куди?
Ніч… темно… дощ покрапає… Всі люди сплять у тихих своїх хатах… Спокійно сплять вночі, щоби спокійно працювати вдень… Ради чого ж і ради кого я оце тиняюся серед ночі без притулку і пристановища, дратую псів сільських, боюся кожної темної плями попереду. Ради кого й ради чого я кинув на журбу й самотність дружину любу, дитя мале обрік на його маленькі дитячі страждання — для кого й для чого? Хто подякує? Хто згадає? Хто допоможе?…
Ущемилося серце Довбушеве… Втратився смисл власної діяльності. Повстання… Яке там повстання… Ксьондз–єго–мость не такі, як я, слово вогненне в устах мали — а що вскурали? Нічого. А що ж можу зробити я, темний гуцул. Ще десяток корчем ограбую та десяток панів. Чи це повстання?… А люди як були рівнодушні, так рівнодушні й зостануться. Будуть сидіти по своїх теплих хатах і не захочуть уставати громадами. Тоді тільки, мабуть, з'єднаю я їх у громаду, як поведуть мене вішати, а села цілі збігнуться дивитись…
То пощо ж тоді метушитися, пощо важити життям, бігати отак по–собачому під дощем, по–собачому й від людей ховатися? Ні!.. Правду каже Єлена, що краще бути останнім бідняком калаєм, але ґаздов, ніж першим на всі гори опришком… Годі… Зроблю так, як Єлена каже. Підемо в такий край, де нас не знають, осядемо та й будемо жити, як люде живуть. Олексичка буду ростити…
І до болю захотілося бачити хлопчика. От стоїть перед очима, ручки простягає, лепече…
Рішив піти додому. Хоч на один день, але додому. Скаже жінці про нове своє рішення — нехай відітхне хоч трохи, бідна.
Не близький це світ — від Сапогова аж до угорської границі, але для Олекси віддалення ролі не грало.
По дорозі Печеніжин. Не зайти провідати старих — не випадало. Тим більше, якщо справді їхати куди далеко.
Зайшов, але… краще би й не заходити. Батько навіть і не вийшов. Вийшла лиш мати, але за слізьми не могла говорити. Виявляється, що вони із старим живуть, але не знають, на якім світі. Тягали їх до двору, приїздила якась комісія та тягла і раз, і два.
— Так нас бештали… То ви, каут, опришка сплодили, головоїда, що людей ріжет, живцем палит, малих дітей у матері на грудьох убиває… Ой, Олексику–у… Та ци діправді ти таке робив?… Таже такого нечувано, аби дитє, дитє мале у матері на руках убивати. У тебе своя дитина є, то погадай лиш, єк би тобі було, коли би хто твого Олексика скєв на руках у Єлени…
Слухав Олекса — і темно ставало перед ним. Ось вона, оцінка його вчинків. А він так весело йшов від двора Злотніцьких. Йому здавалося — он яку заслугу зробив, що не грабував нічого, а що тільки повбивав. А воно, убивство, завжди є тільки убивство. От сльози старої женщини про те говорять.
— … мали би ми старостев покі мати — а вно таке… Та й старий мав присєгнути, що відрікаєтси від тебе, що він не знає тебе за сина, що він ніколи не пустит тебе до хати… Та й старий мусів присєгати, о–о–ой…
Темний як ніч стояв Олекса, слухаючи того.
— Та й хто ж то велів присєгати?
— Та й хто би? Наш пан та Рушель. Тепер, каут, не боїмоси твого збуя. Тепер, кае, восько по него віступило, кае, зі Станіслава. Не довго йому бришкати… Скоро повисне. Йой, Олексику–у… Та шо ж вно на мою голов падет…
— Восько? Йке восько?…
— Ци я знаю? Кае, з Станіслава… полковник йкийс… Він називав — лиш ци я можу спамнєтати?
Військо… Це була новина. Очевидно, поки Олекса блукав полями, сталися якісь події. Треба розвідати.