Це було саме в момент появи Пшелуського, коли пани взагалі підняли голову, а в тім числі й пан ловчий курський.
Рано–вранці, ще тільки почало сіріти, винесла Єлена хлопчика. Дитя було гаряче, як вогонь, і металося на руках, щосекунди облизуючи сухі губенята сухим язиком.
Стомлена, виснажена безсонними ночами, Єлена ледве пересувала ноги.
Знизу, в отому проваллі, дуже холодно. Сиро… Як його купати дитя у такому холоді? Але що ж — треба.
Роздягла, підождала хвилю — й занурила туди хлопчика. Забилося дитя у неї в руках, мало не впустила… Говорила ласкаві слова, обтулила шматов, притиснула до грудей, чекала слідуючої хвилі.
— А ти що тут робиш, дияволице?
Три гайдуки схопили її.
— Дитина!.. Дитина моя! — кричала і судорожно рвалася Єлена, але її зв'язали. Хлопчика гайдук узяв і потарабанив, яку поліняку, наверх.
Замкнули і матір, і дитину в темний сирий льох.
Просила, кричала, волосся рвала на собі, щоб випустили, бо дитя хворе, бо дитя задихається, — ніхто й не чув навіть.
Коли Довбуш розправився з Рушелем і ця вістка дійшла до пана Кшивокольського — зрозумів пан ловчий курський, що занадто рано повірив у всемогутність Пшелуського, що боротьба буде затяжна й ще не відомо, хто кого.
В той же день приказав освободити Єлену. Але коли їй прийшли це сказати, вона вже нічого не чула, сиділа над трупиком, зціпивши руки, й не реагувала ні на що. Їй кажуть, що вона вільна й може йти, куди хоче, а вона не поверне й голови. Її підштовхують, аби встала, а вона лише пересмикне плечима й сидить далі.
Аж коли один з гайдуків узяв трупик, вона скрикнула і вхопилася за сина. Взяла його на руки, мов колишучи, і вийшла.
Дитя поховали. Ні разу не заплакала, нічого не сказала. А коли засипали могилку, пішла з кладовища.
— Д'хаті будеш си пусувати? — питала стара Катерина.
Єлена кивнула лиш головою. Не сказала нікому ні прощайте, ніщо — попленталася стежкою, спотикаючися немічними ногами.
Як вона йшла, якими шляхами — не відомо. Блудила, мабуть, бо розминулася з Олексою.
Олекса, як тільки почув, що Єлена в Печеніжині, кинувся бігти туди, але зупинився. А що як Єлену й дитя арештовано? Що я зроблю сам? Леґіні зберуться лише через тиждень — се дуже довго. Що робити? Що робити?
І цей сильний чоловік прямо відходив від розуму.
Хоч би одна людина в допомогу. Хоч би хто–небудь…
Нараз згадав. Мав же сестру, що ото жила в Ямній. Була за Орфенюком, але повдовіла. Мала одного сина, Павла, хлопця доброго, рослого. Так і горить до опришківства, але мати не пускає. Не раз Павло казав Олексі, що втече від матері під дядькову руку, але Олекса не хотів робити сестрі прикрості. Тепер рішив побігти до Ямної і взяти Павла на цю вправу до Печеніжина. Сестра очевидно ніяк не пускала. Даремно Олекса їй казав, що бере Павла не на розбій, а тільки як поміч у такій тяжкій пригоді, — Орфенючка нічого не хотіла слухати.
— Єк зачере онним палцем — уже пропало. Ци я не знаю?
Але Павло заявив рішуче, що піде з дядьком і що мати його однаково не вдержить.
Орфенючка плакала, кляла Олексу, не пускала сина, просто ухопивши за рукав, але врешті мусила примиритися.
До Печеніжина не йшли, а летіли. Мав Павло пробу, як дядько ходить.
VI
Коли в домі батька Олекса довідався, що сталося, — наче аж скам'янів одразу. Мов величезна скеля звалилася й придавила. В грудях стало порожньо й так холодно…
Довго якось не міг тому повірити, не міг того собі уявити, що Олексика нема і ніколи вже не буде. Немає Олексика… Вже не попросить показати, як ходить ведмідь, вже не злізе на коліна й не буде бавитися дармовисами кептаря.
І якось зразу це почуття порожнечі не було таким яскравим, таким щемливо–дошкульним, таким виїдаючим. От ударило моцно, придавило… Але чимдалі, з кожним новим биттям крові, з кожним новим диханням се почуття ставало сильнішим, заволодівало серцем, мозком, усією істотою, проверчувало всю свідомість, виганяло всі думки і нарешті виросло до таких всепоглинаючих розмірів, що Олекса не знав, куди себе діти, куди сховатись від тих пазурів, від безумного холоду, безнадійності й порожнечі вселенної усієї. Все обридло, ні на що не хотілося дивитись. Все збайдужилося і втратило смисл. Навіщо оце грабування, якісь помсти, пани, хлопи — не все хіба одно?
Василь думав, що Олекса зразу ж побіжить мститися на панові, й запобігаюче доніс:
— А наш пан укік. Єк си довідав, що дитина в катуші померла, злєкси дуже та й укік сперед твоєї пізьми. Забрав усе із собов, лише скіни лишив.