І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, — можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш про те у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.
В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів — ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.
Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.
— Але дивиси, чоловіче! Йк–меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.
Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.
Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.
Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, заметушилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все, цінніше. Слуги бігають, теж метушаться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої сховки. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей, забирає в суєті всякі дрібниці.
Про Семена Матлюка забуто; так він і пішов до своїх Ляховець без усякої нагороди.
А Довбуш тим часом іде. Штефан повернувся. Двадцятеро очей пронизало його, допитуючи, але хлопець такий, як і завжди, нічого за собою не чує й не підозріває, аби його підозрівали.
Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Наступну ніч ішли до Богород–чан, а коли знову пересиджували день у лісі — наткнувся на них якийсь чоловік.
Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, тіпається увесь чоловік, мов судороги йго зводять.
Його зв'язали. Питають, хто ти? Відповідає:
— Ссемен Мматлюк.
Питають звідки.
— Зз Ллєховец–вец…
Якби спитали, чи не ти часом доніс дідичці про наш прихід, мабуть, сказав би «я», бо не міг, не міг зараз говорити неправди.
На щастя, його не питали. Сказали тільки, що йому нічого не зроблять, а притримають для власної безпеки і потім пустять.
Давали йому їсти, але він не хотів і не переставав дрижати. Добре, що скоро прийшов вечір. Опришки бистрою ходою пішли на Богородчани й Матлюка взяли з собою.
Він прямо од розуму одходив — що буде, коли його отак приведуть до двору, а там скажуть: а–а, це той, що нашу дідичку попередив.
У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…
А Семен думає власне про те, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.
І чимближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця — про потребу признатися — була над всі.
І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв'язати чоловіка — Матлюк не зрозумів і з криком: «Я скажу… Я все скажу», — кинувся на коліна перед отаманом.
— Тепер говори, кому хоч і шо хоч, — сказав Олекса.
Хлопці розв'язали Матлюка й побігли доганяти отамана. Матлюк стояв хвильку, не розуміючи, що з ним, потім занив якось і дрібними–дрібними крочками, мов граючися, побіг кудись у темноту.
XVI
Ударив Довбуш на двір.
Коло брами стояло двоє жовнірів на варті. Це вже місто поставило від себе, щоб не розграбував хто двора, не чекаючи опришків. Третій жовнір стояв на вежі, щоб як тільки побачить опришків, дати знати дзвоном.
Двох вартових при брамі зразу було убито. Третій почав дзвонити, й дрібні звуки дзвону, мов гавкання малої, але уїдливої собачки, побігли містом.
Олекса вихопив пістоля, бистро націлився і одразу зсадив жовніра вниз. Дзвонення затихло.
Власть, виставляючи отих трьох інвалідів, мала на меті те, що дзвін викличе населення на вулицю й почнеться самооборона, бо оборони міська влада не мала жодної, окрім кількох магістратських інвалідів. Але самооборона воліла міцніше замикатися в домах, і на вулиці не показався ніхто.
З двором було покінчено швидко. Ясно було, що двір попереджено, бо нікого ні душі не було. Хто ж би це? Чи випадково, може, помітив хто в лісі, чи, може, якось інакше? Але роздумувати було ніколи.