Вони присіли, а Олекса хижими скоками, то перебігаючи, то зупиняючися, подався вперед.
Незабаром почули хлопці його крик: «Стій!»
А кричав це слово Олекса по–особливому. Кінь на задні ноги присідав від його крику, а людина завмирала на місці.
Хлопці, не чекаючи призиву, скочили й побігли вперед. Олекса держав якогось чоловіка. Впрочім, і держати його було нічого, бо він ледве стояв і від страху, і від слабості.
Орфенюк із Михайлом підбігли, тримаючи пістолети наготові.
— Хто ти такий?
Це був молодий ще парубок. Від переляку він не міг говорити. Потім опритомнів і розповів.
Звуть його Андрій Пилип'як, родом із Пасічної, а служив у Трибушанах на Угорщині.
— У кого?
— Рік у вихрести Василя, а витак у Бориса у Йванового.
— Довго?
— На Макавієве пушєнє скінчилоси дев'їть років.
— А єк ти суди си приблукав?
— Мене узєв Головач… ід вам…
— А ци ти мене знаєш?
— Знаю…
— Вигів де?
— Ні, ніде не вигів–сми…
— А пізнаєш?
— Так…
— Ну, кажи далі.
— Єк узяв не Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, що я вже буду опришок. Та потому привів аж суда.
— І кіко вас було?
— Шіск… Головач семий.
— Та й вже?
— Ні… Витак зачали сходитися до него леґіні то по два, то по три, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок три.
— …Сорок три, — прошепотів Олекса.
З оцими сімома то було би, власне, півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.
— Та й так ми ту жили… Ночував–сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.
— А варту, варту ставили?
— Ні.
— Я так і знав.
Довбуш закрив собі очі долонею.
— Головач казав, що тут таке місце, що варти не тра.
— А витак вас напала ровта? Кінна?
— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивався, й мене вранено. Я впав і лише вигів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Вигів–сми лише, шо зброю ви' него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежєв — не знаю… Тепер устав–сми, але йти мені кєшко.
Олекса пішов до місця бою.
Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана Потоцького.
Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.
— Хто то? — питав Пилип'яка.
— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.
Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.
— Шо ж, — тихо й чітко сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.
Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се знаряддя для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:
— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.
Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке величезне дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.
XXI
…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю зі сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?…
Низько опустив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, здавати на склад усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…
Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдаву. Куплю ґрунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуться. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани…
Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… і якось одразу все по–іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують всі. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…
Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною колишеться.
Олекса усміхнувся.
— Ано–ко, уступітси.
Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а з одного боку з–під землі, наче щось велике і горбате, почало вилазити коріння. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.
Трудно і важко підіймала смерека один край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.