Вже коло неї ґаздиня й ґазда, сусіди, а вона відповість, що запитають, або подякує і знов мовчить. Так і махнули на неї рукою, веселилися, як хто вмів.
Дувид усе частує Олексу.
Воно ніби так і підходить за рангою, але–бо в його настирливих частуваннях Олекса ще щось відчув. Здалося, ніби Дувид для чогось хоче зробити Довбуша п'яним. А сам не п'є.
Олекса рішив вивідати, що в Дувида на думці. Тому почав удавати п'яного. Це було тим легше, що таки й справді було випито чимало. Чимдалі, тим Олекса був п'яніший, і нарешті розварився зовсім.
Тоді Дувид відвів його вбік і почав здалеку. Олекса знав, що у гуцулів така вдача, і оце гуцульські євреї її перейняли — чим важливіша справа, тим більше здалека її починають.
От і Дувид почав скаржитися на тяжкі часи, на погані заробітки, на загальні утиски, які от, мовляв, торкнулися і вас, пане отамане.
— О, я знаю, єк то за вами, пане Довбуш, вганєют, знаю. І смолєки, і волоська хоругов, і надворні міліції, а оце і на Угорщині, й на Волощині приготовлено на вас дещо. Знаю я, все знаю… Знаю, може, й те, чого ви не знаєте, — казав Дувид і моргав одним оком.
Очевидно, натякав на спілку Дідушки, Мочернака, Дзвін–чука. Олексі хотілося сказати: «А я знаю те, чого ти не знаєш», — але задержався і вдавав п'яного далі.
Нарешті Дувид підійшов до суті. Показалося, що він хоче взяти підряд на Довбушеві трофеї. Пропонує зараз більшу суму, а за те Довбуш віддасть йому усе, що здобуде за рік, властиво, за сезон.
— Я знаю, що я страчу, я знаю, але я вас люб'ю, пане ватажку, і хочу вас піддержати, бо коло вас трудно.
Гендель собі був як гендель — кожний хоче заробити, — але чомусь Олексі стало наче гидко від того. Та проте він рішив гроші від Дувида таки взяти, бо грошей треба зараз. Є там приховані в різних місцях гроші, але то нехай на тяжкий час. Та ще за ними йти — а ці самі в руки йдуть.
Вдарили з Дувидом по руках, запили могорич. Дувид сказав, що завтра принесе частину грошей, а частину згодом. Довбуш поставився рішуче: або всі, або нема згоди.
— Ти знаєш, яка моя здобич. Вона така, шо відразу тисяч левів. От єка моя здобич! Я єк піду куда — я вже знаю. О, я вже знаю це.
І почав немилосердно хвалитися. Це було так по–гуцуль–ському й так похоже на п'яного, що Дувид не міг мати жодних сумнівів і згодився виплатити всі гроші не завтра, а таки зараз, в надії, що п'яного чоловіка можна буде обшахрувати.
Пішли до Олексової хати, й там серед ночі Дувид бистро сипав і рахував гроші. Але общитати йому Довбуша не вдалося, бо кожен раз, як цифра мала охоту перескакувати, Олекса хапав за руку Дувида й вказував на помилку. В загальному торг був удалий.
На другий день Олекса пішов з хлопцями до Ямної. Хотів зробити сестру посередницею зв'язку з краєм.
Баюрак просився скочити на одну добу до батька, до Дори.
Олекса відпустив його.
— Єк прийдеш, підемо до Мочернака, відтак на Дзвінчу–ка — й конец.
Олексою почала оволодівати нетерплячка. Скоріше би вже закінчити це й розпочати нове життя. Відлетіли вже кудись далеко всі плани, всі опришківські настрої. Оце з цими трьома багачами хотів закінчити. Онуфрака би ще прощупати, чим він дихає. Може, і його до цієї компанії прирахувати… Але Олексі було спішно, і він на Онуфрака махнув рукою.
У Ямній було мало що робити. Сестра нарікала на Олексу.
— Не бійси, сестро: скоро я ті твого сина поверну, — й оповів їй своє рішення.
Думав, що сестра зрадіє, а вона почала лаяти його.
— Стєг го з ґаздівської дороги та й кидаєш. То він хуч при тобі був, я знала, що таки ти го доглєнеш, а тепер куди він? Д'хаті му вертати не мож, від ґаздівства він уже відбивси. Me шукати йкого єнчого втамана, та ше го вб'ют.
— Шо ти за ним, йк за малов дитинов? Він, Богу дєкувати, вже такий, шо й сам себе прогодує.
Але матір уговорити було трудно: їй все здавалося, що Павлик ще хлопчик і без мами він ніяк обійтися не може.
Вернув Василь. Переночували й пішли на Микуличин.
Мочернака застали сонного й так сонному й одрубали голову. З майна Олекса нічого не брав. Хлопці взяли, що попалося під руку: рушницю, котел, кілька талярів, але більше Олекса не дав нічого брати, велів палити хату.
Це все зробилося так бистро, що завзяті микуличинці не встигли й збігтися. Позбігалися вже тоді, коли хата надобре горіла, а опришків і близько не було.
Місцевий парох, заповняючи згодом метрику вмерлих, у рубриці «рід смерті» проти прізвища Мочернака записав: «Убитий розбійниками».