— Чому? Чому вони можуть, а ми ні… Коли під час безкоролів'я вступили до Брацлавщини російські війська й пустили заклик боротися проти конфедератів — досить було такої благої й пустої причини, щоб уже знайшовся такий Верлан, який зумів використати момент і скупчити коло себе людей. І не купку якусь, а тисячі. З Брацлавщини пішов на Поділля, на Волинь, здобув Жванець, Броди, загонами своїми сягав аж під Кам'янець і Львів.
А Грива? А Медвідь? А Харко? А Гнат Голий? Чому? Чому там знаходяться і вожді, й люди, й зброя — і тільки у нас нічого нема, а терплять люди спокійно, волять вмирати, ніж повстати на бій з одвічним ворогом. А як же би добре було, якби піднятися тут і з'єднатися з тамтими вояками, крикнути їм звідси: «Держіться, брати! Ось ми йдемо вам на поміч!» Таже якби вони почули, що і тут, в далеких горах, знають про них, ідуть їм назустріч, скільки ж то прибуло б їм сили й завзяття у боротьбі з ляхами. Бо з Верланів, Харків і Гнатів можуть вирости Хмельницькі…
Олекса слухав тої переривистої, повної жаги промови, і сам тремтів. Давно вже він помічає, що отець Кралевич здалеку, збоку, непомітно, але наводить Олексу на думку про необхідність народного повстання взагалі, а на вождя способить його ж таки, Олексу. І солодко, і страшно було від цієї думки…
Ідея повстання не чужа Олексі. Він горить до неї з тої пори, як уперше усвідомив собі, що таке кріпацтво. Тепер, коли побачив у розмовах Кралевича могутні сплески народної помсти, це розкривало широкі перспективи, будило й освідомлювало. Але… бачив Олекса специфічні труднощі. Просто він знав своїх людей. Для Кралевича справа стояла теоретично, і теоретично вона була однакова: раз можна підняти повстання на Брацлавщині, то чому не можна його підняти на Гуцульщині? Тим більше, що тут умови такі ультра–сприяючі, народ озброєний.
Олекса був далекий від усякої теорії і брав справу практично. Він не знав, як то там робиться, на Брацлавщині, але знав, що в його, Олексиному, розпорядженні немає таких засобів, якими можна було би підняти народ тут так само, як там, на Брацлавщині. Потім. В устах Кралевича весь час звучать терміни «Русь, Русь», «Україна, Україна». Олекса вже орієнтується, що то криється під тими словами й яке відношення мають ті слова до таких, як «Польща», «Москва». Але для гуцула то річ темна, і навряд чи він піде воювати за якусь там Україну. Ще конкретне щось, видиме, може, й розумів би він, як–от, скажім, пропозиція вигнати панів з краю. На це би, може, й пішов, але й то трудно, ой, як трудно…
Це й було предметом думок Олекси останніми часами. Це робило його задумливим і незрозумілим для Єлени. Чув великі поклики і в словах єгомостя, і в своїй душі, але вагався. В ньому теж боролися два чоловіки: один теоретик, що йшов більш–менш за словами Кралевича і за його, Олексиними, таємними мріями, і другий практик, який одразу питав: а що за силу ти можеш протиставити? А якими засобами оперувати? Люди? Зброя?
Кралевич у своїх бесідах ні разу не поставив питання руба, бо все ще вважав за незакінчений період підготовки. А Олекса не ставив питання руба, бо зараз же по тому треба було переходити до реальної роботи, а передумов до того нема. Тому навіть боявся потроху моменту, коли питання назріє і вирветься чи з уст батюшки, чи з уст його самого. І такий день настав. Якраз сьогодні.
Набравши багато духу в груди і все ж чуючи себе без дихання, спитав Олекса:
— То це ви гадаєте, отче, що і тут би можна піднєти нарід?
Відчув Кралевич важливість хвилі й скупчено, напружено сказав:
— Так! Я думаю, що й тут можна підняти народ. І це можемо якраз ми — ти і я. Ти, вмішавшися в саму гущу народу, а я з церковного амвона.
Олекса покрутив головою.
— Ні, єгомостику, так не буде. Вам з амбони робити нічого. Люде за амбонов не підут. Що з того говоріння? І я піду говорити — так само люде не послухают. Молодєк, скажут, а береси за таку справу, що й в голов не лізе.
— То ти думаєш, що у нас повстання не можливе? Олексо, Олексо… Ти розбиваєш найкращу мою мрію. Ти відбираєш у мене віру в наш народ і в кращу його будуччину.
— Ні, єгомостику… Я не так… Я лиш хочу… Віслухайте мене. Є друга дорога. Є така дорога, шо нев наші люде підут. Се — опришки. Я стану на чолі. Ми покажемо тогди, єк то си робит… Та й будемо говорити на кождім ступені: «Ей, люде! Вставайте, єк ми. Берітси за бартки, єк ми… Женіт лєхів та їх слуг із нашої землі. Бийте тих п'євок люцких… Та й люде будут вигіти, шо то мож, що то легко — та й будут приставати ід мені, аби свої ровти закладати. Та за йких два–три роки може так вийти, що у нас будут тисячі опришків. Тисячі повстанців… А за ними встане весь нарід… А там, на Вкраїні, гайдамаки… То так, дивиси, стиснемо з двох боків лєшню, шо тріснет, єк вуша на гребінці.