— Се його піддані, Джамиджуки, навели. Вони в Довбушевій ватазі — ну от і направили.
— Не все одно, хто направив? Він і без направи буде нападати на всіх підряд.
— Як підряд?
— А так. Буде йти за порядком: сьогодні мене, завтра вас, післязавтра його…
— Та що ви?
— Та нічого. Ви чули, як він всюди говорить, що вижене всіх панів і жидів із «свого краю».
— Жидів — не бороню. А як же мене, коли я з діда–праді–да тутешній?
— А він каже, що то край їхній і що ми тут всі зайди.
— Ну… це вже…
— Стрівайте, — вмішується третій. — Ви це самі від Довбуша чули чи з чого ви так вньоскуєте?
— Сам Довбуш це каже і повторює всюди. Коли мого сусіда, пана Рушиця, грабував у Воскресінцях, то так і казав: «Забирайтеся, — каже, — пани звідси, бо однаково життя вам тут не буде. Підійму весь народ проти панів, то всім народом вас виженемо. Я, — каже, — тільки перший загін народний. Мене вислано розчистити шлях, намітити путь». От як він міркує.
— То як, пана Рушиця пограбовано?
— Вже.
— А яка у нього колекція зброї була!.. Я часто любувався, буваючи у нього.
— Пішла вся.
— А як з розумувань того Довбуша, чи не відчуваєте ви, панове, тут якого вищого керівництва? Будь–що–будь, а такі ідеї — підняття всього народу і таке інше — це нове в устах гуцула. Ми знаємо опришків і опришків усяких, але то собі просто грабує чоловік — і все. А тут… Воля ваша, а я вбачаю тут чиєсь керівництво. Чи не постарався тут і не приложив руки який піп руський.
— Можливо, що й так. Бо дійсно: він убиває мало кого, більше грабує. Гуманним, так би сказати, способом виганяє нас звідси.
— То не убиває, кажете?
— Трапляється, але то вже яких особливих… Тих, що занадто жорстоко поводилися з селянами.
Пан Карпінський, сей вічний проповідник лагідного обходження з хлопом, і тут вставляє.
— Я завжди казав, що чаша терпіння народного переповниться й доведеться нам усім покутувати за гріхи деякої частини з нас.
А пан Злотніцький, прихильник суворої школи для хлопа, виривається:
— Як пана слухати, то хлопа треба під шкло посадити й любуватися ним, щоб не сказати яскравіше…
— А як пана слухати, то з хлопа треба шкіру здерти та нею застелити собі стіл для великодньої паски.
Це вічна полеміка. Говорять ніби двоє, але то, властиво, найяскравіші представники двох течій і за кожним із них стоять симпатизуючі. Пан Карпінський — старополяк, прихильник родинних, найближчих стосунків із селянством.
А пан Злотніцький — це вже інший і цілком протилежний тип. Правда, і він часом бавиться в старопольщину, але бере звідти тільки необуздану сваволю. Що ж до селянства, то вважає його бидлом і навіть серед не дуже поблажливих панків своєї околиці виділяється жорстокістю.
Не тільки пан Карпінський, а й сусіди не раз говорили панові Злотніцькому: що занадто, то не здорово. Радили трохи зм'ягшити режим, але пан Злотніцький був дражливий на сім пункті й зубато відгризався.
— Панове! Я до ваших справ не мішаюся, не мішайтеся, будь ласка, й ви до моїх. Може, у вас які хлопи інші, того не знаю, але у мене самі лотри, лайдаки, лінюхи і злодії — і до них у мене мова одна — нагай.
Та не лише нагая вживав пан Злотніцький у своїх розмовах із хлопами. Гірше було те, що він часом вигадував спеціальні муки, особливо для тих, хто проявляв хоч який–небудь дух протесту.
Декому це імпонувало, як, наприклад, панові ловчому курському. Він часто висловлював думку, що заздрить панові Злотніцькому.
— Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.
Пан полковник сміявся з того.
— То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.
IX
Коли об'явився Довбупі і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбупі ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.
— Ну що, панове сусіди, — півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. — Будете закликати Довбуша до мене?
Селянство або відмовчувалося багатозначно, або лицемірно говорило:
— Ми ваші, ви наші…
Дивно було одно — і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних межах, природно.