Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім'я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.
— Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:
— Рибу лапаєш?
— Ає, рибу.
— А ти нас погостиш?
— А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.
— Ну то ми підем до тебе на вбід.
Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:
— А шо тобі належитси за тото?
— А нічо.
— Ну, то настав'єй шєпку.
Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.
Над тими, хто кривдив бідних людей, Довбуш мстився часом жорстоко. Бистро оббігла гори чутка, як Олекса закопав живого попа в землю. Скільки там було дійсної правди, а скільки уросло з легенди — не відомо, а тільки чомусь ніхто точно не вказував, де власне то відбулося. Казали, що був десь побережник один і вмер. Пішла жінка до попа, а той каже:
— Як не даси п'ятнадцять левів, то не буду ховати.
Іде жінка назад, плаче. Зустрічає її Довбуш:
— Чого плачеш, молодице?
— Єк же мені не плакати, йк ксьондз не хтє чоловіка ховати без п'єтнадцік левів, а тих грошей зроду не мала.
— А де ти жиєш?
— А ту, у лісі, чоловік був побережником.
— Ану йгім.
Прийшов Довбуш, подививси. Лежит тот мертвий на голій соломі, гіти сигє голодні, нема шо вкусити. Зараз казав Довбуш своїм леґіням витєгти, шо в кого є їсти; погодували гіти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:
— На тобі п'єтнадцік левів, та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і прийде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму — скажеш ксьондзові, шо прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.
Все так відбулося. Піп, переляканий грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.
А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного єму вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:
— Оцей гріб того бідного…
А Олекса сказав товаришам:
— Клагіт го до цеї єми.
А вони го поклали стоєти сторцом рівно в землев, лиш голова наверхі і прикидали го глинов по саму шию.
Вернулися до него додому та й забрали гроші. Повернули до тої бінної удовиці, й Довбуш дав ї утримане до самої смерти.
А ксьондз цілий тиждень стоєв у землі і дуже плакав. А за ним скрізь писали — де ся подів. Аж грабар го відшукав.
Єк го відкопали, принесли додому, але так го глина з'їла, шо вже шос тиждень по тому помер.
Казали, ніби це піп був у Гробівцях. І тут же оповідали, що і попа, коли він бідний, Довбуш не займав. Говорили, що після грабунку грабовецького попа мав Довбуш піти ще до ляховецького, бо про нього теж казали, що він дуже скупий. А той піп та був собі, кажуть, дуже хитрий. Прочувши про Довбуша, пустився на хитрість.
— Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебравси дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.
Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:
— То всі твої діти?
— А всі.
А діти кричут: «їсти!.. Їсти!..»
Подививси, подививси Довбуш і каже:
— То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.
Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.
Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й срібло. Причім зробили це дуже хитро.
— Вони хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.
Але Олекса добачивси зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний леґінь набрав, шо міг, і пішли у гори.
Єк вийшли на прилуку, дивитси Олекса, що декотрий леґінь набрав тих гроший, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д'собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилоси, розсієв кругом по прилуці.