— Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? — кажут леґіні.
— Є, дітоньки. То і за тридцік років найде пастушок грошик — зрадуєси тому дуже та й Бога запросит.
А в Солотвині, оповідали, як забрав касу Довбуш, то взяв лопату й викидав усі гроші надвір.
— То єк був гмін людей, цілий, казати, єрмарок, так усьо кинулоси збирати гроші. Люде дуже урадувалиси тому і Бога просили за Довбуша, бо кожний ніс купу гроший з єрмарку додому.
Часом це розкидання грошей приходило ніби ні з того ні з сього, видно, просто від повноти душевної. Так ніби трапилося раз у Зелениці, де на Спаса, коли люди йшли до церкви, Довбуш ніби взяв решета й почав розсівати гроші на дорозі.
— То сієв від Єков'єків аж онде, де сидит Єнкілька. Люде йдут до церкові, аж ту див'ютси — гроші… Забули й за церкву, кинулиси збирати. Та йк зачнут сварку, а далі бійку… Зробили ціле пекло над тим маєтком, що їх Довбуш почєстував. Одно перед другого хотіло бирше набрати… А Довбуш си сміє…
Взагалі припав до душі народові новий отаман. Поряд із жорстокістю, з якою він розправлявся з ворогами, відмічалося ласкаве, лагідне ставлення до жінок і особливо до дітей. А най би котрий з леґінів дитину малу торкнув, він зараз: «Най, — каже, — най… Не руш…»
— То вже я самий знаю, що правда. Він був ув Олінє в Зелениці. Та шо ж, баювали там трохє у саду — бо ув Олінє був садок. Рано, єк уже йти, Довбуш каже: «Дивиси, ґаздику, аби хлопец твій — а у Олінє був малий хлопчішє — аби хлопец, — каже, — не йшов у сад, бо оден з моїх леґінів згубив ніж».
Видиш, єк дбав. Помнєтав за дитину ліпше гєді. Бо Олінь забув, та й хлопец поліз рано у сад та, видитси, не розпоров собі стегно? Ого! Розпоров гет…
А пани слухають усі оті легенди й оповідання через своїх довірених… Та коли ж би то все обмежувалося на оповіданнях, то була би ще байка. Коли ж бо селянство ознаменовувало свої симпатії до молодого отамана не самими легендами, а цілком в реальний спосіб. Довбуш не потребував мати ні агентів, ні шпіонів — все селянство одразу записалося до нього в агентуру: і поведуть, і розкажуть, і покажуть, куди пройти, коли безпечніше напасти. Стануть самі на сторожу й то з усіх боків. Коли часом Олекса помилує поміщика й не підпалить — підпалять самі, а потім б'ють у дзвони й прибігають гасити вже тоді, як усе згоріло.
Сумовитість напала на панів. І коли першими часами то ще відбувалося спорадично — все якось думалося: то лихо на сусіда, а мене, може, Бог помилує. Коли ж грабежі посипалися як з мішка, радіус сфери діяння до надзвичайних розмірів — всі зайди відчули, що в краю сталося щось особливе, прийшла якась пошесть, як от чума або холера. Навіть гірше. Бо від хвороби є ліки, нарешті можна видужати, перебути лихий час і вернути знову додому. А тут ліків нема; утекти, правда, можна, але коли вернешся, то прийдеш на згарища власного маєтку.
X
Найбільше всіх потерпав пан ловчий курський.
В перший момент після того, як трапився отой випадок з економом, пан Кшивокольський не міг отямитися від гніву. Йому здавалося, що шляхетський гонор потребує невідкладної та примірної кари. Хату Довбушеву спалити, жінку його вкарати смертю, як рівно батька й матір. Або завдати до вічного криміналу в кайданах. Взагалі не було такої кари, яка б здалася завеликою. На щастя, серед двірні знайшовся один старий служака, який порадив своєму панові не спішити й взагалі не дуже–то давати рукам волю.
— Бо то, видите самі, який то зухвалий хлоп. Він же перестерігав на відході, аби ви не займали його жінку — і я би вам радив справді не чіпати. Бо той хлоп як узлоститься — хто вас тоді від нього оборонить? Ніхто.
— А ти знаєш, що по старому сарматському закону за смерть одного шляхтича треба убити сім хлопів?
Де саме пан ловчий курський вичитав такий закон, того він не сказав, але дістав у відповідь стиснення плечима.
— Я такого закону не знаю, то не буду про нього й говорити. Може, то давно колись було так, а тепер якось я про таке не чував. Зрештою, то за шляхтича, а покійний пан економ був такий же шляхтич, як…
І замалим не вирвалося — «як і ти». Старий був слуга вірний, але шпигнути пана ледве втримався.
Пан Кшивокольський бундючився ще трохи для вигляду, але внутрішньо чув, що слуга каже правду. Для видимості закликав до двора Єлену, старих, покричав на них, а зробити все ж нічого не зробив — і не каявся потім.