Матушка запросила опришків до їдальні. Олекса з приємністю розглядався по знайомих речах.
— Так мені мило у вас, їмостичку, як у власній хаті…
Матушку аж у серце торкнула і ця фраза, і щирий тон, яким її було сказано.
— Дуже мені приємно чути се від вас і прошу вірити, що й я рада вас бачити у себе, пане сонаций — се я вам щиро кажу. Єгомость теж часто вас згадував.
Це був просто акт милосердя відносно батюшки, котрий як упав одразу в якийсь стан остовпіння, так в ньому й перебував весь час. Не сказав ні одного слова, не міг орієнтуватися, взяти себе в руки.
Дивний вигляд мала попівська їдальня. Хлопня розсілася попід стінами — й у хаті одразу стало тісно. Всі, як манекени, поставили топірці поміж ноги, оперли на них обидві руки й так сиділи, вилупивши очі, не знаючи, що робити, як поводитися, чим виявити, що ти жива людина. В одного лізе блоха боком. І то так дідьча душа скобоче, що аж зуби наче зводить. А леґінь терпить, думаючи, і не безпідставно, що, мабуть, у панськім товаристві чухатися не рекомендується.
Всі дивляться на свого отамана й тільки на нього, бо куди ж іще. Не вперти ж тобі очі на єгомостя чи — ще скажи! — на їмость. Або не розглядатися ж по обстановці, щоб іще подумали, що ти зроду попівської хати не бачив… А потім іще на отамана треба дивитись як на взірець. От так отаман! І в бою молодець, і от, як показується, у попівськім салоні… Так легко, так свобідно почуває себе! А бесіду підтримує, мов галантний кавалер столичного салону.
Зрештою балакають тільки він і матушка. Їмость попробувала раз–два з яким простішим запитом до якого з хлопців, але у відповідь мала перестрашене лице, погляд то на того, то на того з товаришів, в якому читалося: «Браччики… Рєтуйте…» Після двох проб матушка вже не хотіла більше лякати леґінів. Єгомость ще не відзискав дару слова, і бесіда тяглася межи отаманом і матушкою. Вони розмовляли, як двоє добрих сусідів, що здавна приятелюють між собою, але не мають бажаної змоги часто бачитися.
Марта разом з наймичкою готують на стіл. Матушка глянула на наймичку — і внутрішньо, по–жіночому усміхнулася. Коли вона встигла? Тільки що була в кухні у своєму звичайному, затрапезному, найвіковічнішому службовому своєму вбранні — і от, мов трансформатор який, що в одну мить являється в різних костюмах, вже одяглася в святочне, причепурилася, волосся привела в порядок, ще якусь квітку червону заткнула — і тепер входила під розстріл восьми пар гарматних поглядів, але якось без страху й ніяковості, неначе аж із викликом: «Хуч ми й не пани, але оннаково люде…»
Поява цієї постаті сколихнула і пробудила мовчазно–непорушне царство опришківських мумій. На червоні загорілі лиця виступила, як піт, відкілясь зсередини усмішка; один схилився до другого, щось шепнув, той відповів фіглярним кивком голови; мертві постаті оживилися, пики істуканів стали похожими на звичайні людські обличчя. Матушка це помітила.
— Насте! Ік злагодиш, що тра, абес і ти прийшла за стів сісти. Леґіням веселіше буде. Бо ми старі — що з нас за цікавість?
Аж тепер щезла непевність з обличчя Насті. Не тому, щоби їй було дивно сідати за один стіл із своїми хазяїнами — таке траплялося мало не щодня, але ж бо не в такій урочистій обстановці.
Настя зашарілася й не вміла відповісти. За неї говорила Марта:
— Добре, добре. Вона прийде.
А єгомость і досі не відзискав дару мови, й досі не знав, що говорити із своїм таким величним, таким повним достоїнства питомцем. Аж матушка змилостивилася і під претекстом, що їй треба до кухні, силоміць всунула обов'язок бесіди в руки супруга.
Не одразу знайшов єгомость відповідний тон і відповідну тему. Характер останнього побачення в'язав його. Йому все здавалося, що перш ніж почати яку–будь розмову, треба вияснити минуле. Кралевич навіть заїкнувся, але Олекса з якоюсь поблажливою усмішкою на вустах вимовив:
— Не клопочіть собі тим голови, отче. Шо було, то було, а тепер усе по–інакшому.
Ти, мовляв, образив печеніжинського селюка, який мало не заплакав від ваготи тої образи. А тепер перед тобою сидить опришківський ватажко, якого вже не рекомендується ображати, бо він може відповісти на образу інакше, ніж печеніжинський селюк.
XV
А отець Кралевич, сказати правду, і не помітив тих тонкостей. У нього просто як гора з плечей звалилася. Раз не треба ні вибачення просити, ні пояснювати більш–менш благопристойно свого вчинку — то в чому ж річ? Тоді все в порядку.
І Кралевич трохи прийшов до себе, трохи повеселішав, а скоро то й зовсім знайшов себе. Це коли Олекса трохи наче урочисто, в усякому разі, помітно підкреслено сказав: