А втім, це диктувалося не тільки вдачею самого пана господаря, а й певними, цілком об'єктивними умовами, які Польщу вісімнадцятого віку мало чим різнили від Польщі сімнадцятого, а особливо тут, на Прикарпатті. Ті ж неможливі, а в певних порах року непрохідні дороги; ті ж запаскуджені містечка, в яких ніколи нічого не можна дістати, хіба під час ярмарку; та ж відсутність особистої безпечності, бо по краю волочилася безліч гулящого, буйного люду, який з браку «призвоїтого» заняття брався й за непризвоїте. Тому хоч–не–хоч доводилося старатись заспокоювати всі свої потреби домашніми способами.
Для того існував насамперед Мацєй, чи властиво Матвій, бо був русин. Це була якась універсальна машина. Міг робити буквально все: він і тесляр, він і коваль, він і швець, він і що завгодно. Пан Карпінський навіть не вірив, що існує яка–небудь робота, щоб її не вмів Мацєй.
— Мацєю! Треба викопати колодязь і цямрину поставити.
— Пане! Я ж ніколи того не робив.
— От дурниці… Що з того, що не робив? А тепер зробиш. А якби був на власнім господарстві — чи ти би наймав, чи що? Любісінько зробив би сам.
І ця ставка на українську всеталановитість ніколи не заводила пана Карпінського: колодязь копався, цямрина ставилася, і пан Андрій казав:
— От бачиш! А казав «не вмію».
Мацєй тільки посміхався, сам любуючися своєю роботою.
Так і задовольнялися всі потреби місцевими засобами. На стіл ставилося лише те, що давало своє поле, свій город, садок, обора, ліс. Полотна робилися дома, шкіри виправлялися дома, крупи й ріжні муки мололися дома. Дома ж виливалися свічі, варилося мило, сотилися меди й вироблялося пиво, сушилося м'ясо, риба, з бузини фабрикувався атрамент, а пера постачало стадо гусей. Навіть пошта була своя і правив нею кінний козак Михайло.
Та не цим тільки виділявся пан Карпінський із свого оточення: таких, може би, знайшлося й більше. Основне ж, що відрізняло від сірого огулу шляхетського навіть зовнішньо — це його прихильність до старопольськості…
Пані Малгожата, дружина Карпінського, була теж не «модноходна», носилася по–старосвітському. Сукні носила «під горло», без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії–Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: «А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче годує дитину».
Пан Карпінський таких модниць не терпів і завжди в'їдливо про них говорив:
— У нас теж носили сукні опалі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися…
Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному одяг був старосвітський… Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старовинне прислів'я:
— Хто за псом і за хлопом не постане, той і за жінкою не постане.
Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.
А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.
— Знаємося дома — знаємося ж і на людях!
Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.
Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По своєму ліжку простягай ніжку — і пан Андрій це ставив «во главу утла».
Нещадно висміював пан Карпінський охочих до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич–худина з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертався, припрягалася шкапа, і пан пишно заїздив до двору парою коней.
І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і коли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти до безтями. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.