Ясно, що в шлюпці майже не лишалося місця, а тому ми могли взяти з собою лише кілька вкрай необхідних навігаційних інструментів і трохи харчів. Усі наші речі, крім одягу, що був на нас, лишилися на борту, і, звісно, ніхто навіть помислити не міг рятувати бодай частину свого багажу. Як же ми всі здивувались, коли містер Вайєт, який сидів на кормі шлюпки, раптом скочив на ноги, щойно ми відійшли від пакетбота на кілька саженів, і спокійно зажадав від капітана Гарді повернути назад до пакетбота, щоб він міг узяти з собою свій довгастий ящик!
— Сядьте, містере Вайєт, — суворо мовив капітан. — Ви перекинете нас, якщо не сидітимете тихо. Адже шлюпка й так занурена в воду по самісінький планшир.
— Ящик! — закричав містер Вайєт, не збираючись сідати. — Я кажу вам про ящик! Капітане Гарді, ви не зможете... ви не посмієте мені відмовити. Він важить... дуже трохи, майже нічого. Ненькою, що вас породила, милістю Божою, надією вашою на вічне спасіння заклинаю вас — верніться за ящиком!
Розпачливе художникове благання, здавалось, на мить зворушило капітана, та на його обличчя одразу ж знову набіг суворий вираз, і він відповів тільки:
— Містере Вайєт, ви навіжений! Я вас не слухатиму. Сідайте-но, бо потопите шлюпку. Постривайте... Хапайте його!.. Тримайте!.. Він наміряється кинутися за борт! Ну от... я так і знав... він кинувся в море!
Таки правда, містер Вайєт поринув у хвилі, а що ми були досить близько від пакетбота, який затуляв нас од вітру, то йому пощастило ціною надлюдських зусиль ухопитися за канат, який звисав з носового клюза. Через мить він був уже на палубі й стрімголов кинувся вниз у каюту.
Тим часом нас віднесло за корму судна на поталу ще бурхливим хвилям. Ми спробували вернутись до пакетбота, але буревій гнав нас, куди хотів, наче пір'їнку. І ми збагнули, що сердега-художник приречений.
Ми опинилися вже далеченько від потрощеного пакетбота, коли шаленець (а ми не сумнівалися, що він збожеволів!) піднявся трапом і, хоча це вимагало величезної сили, витяг на палубу довгастий ящик. Поки ми дивилися на нього, вражені, він швидко обмотав ящик тридюймовим канатом і тим же канатом обв'язав і себе. Наступної миті ящик з художником були вже в морі — й воно одразу ж поглинуло їх.
Якусь хвильку ми тримали шлюпку незрушно і, сповнені суму, дивилися на роковане місце. Потім ми заходилися гребти й попливли геть. Понад годину в нашій шлюпці панувала німа тиша. Врешті я насмілився її порушити:
— Ви помітили, капітане, що вони зразу пішли на дно? Хіба це не дивно? Признатись, коли я побачив, що він прив'язує себе до ящика перед тим, як пірнути у хвилі, в мені пробудилася благенька надія на його порятунок.
— Вони й мали піти на дно, — відповів капітан. — Мов камінь. Та невдовзі вони випливуть на поверхню — але не раніше, ніж розчиниться сіль.
— Сіль?! — вигукнув я.
— Цитьте, — мовив капітан, вказуючи на дружину й сестер небіжчика. — Ми побалакаємо про це згодом, коли трапиться слушніша нагода.
Ми настраждалися й ледве уникли смерті в морській безодні, але щастя всміхнулося й нам, а не тільки нашим товаришам у вельботі. Коротше кажучи, минуло чотири дні безпросвітних злигоднів — і ми, ледь живі, прибилися до піщаного берега навпроти острова Роанок. Там ми пробули тиждень, не зазнавши ніяких збитків од тих, хто промишляє з кораблетрощ, і врешті нас підібрало судно, яке пливло до Нью-Йорка.
Приблизно через місяць після загибелі «Індепенденса» я випадково здибав на Бродвеї капітана Гарді. Як і слід було сподіватися, невдовзі ми завели мову про те, що нас спіткало, та про сумну долю бідолашного Вайєта. Тоді-то я й дізнався про такі подробиці.
Художник узяв каюти для себе, своєї дружини, двох сестер та служниці. Його дружина справді була, як він і змальовував її, небачено вродлива й на диво талановита жінка. Вранці чотирнадцятого червня (того дня, коли я вперше піднявся на пакетбот) вона зненацька занедужала й через кілька годин померла. Молодий чоловік був у нестямі від горя, але з деяких причин не міг відкласти свого повернення до Нью-Йорка. Він мав одвезти тіло своєї обожнюваної дружини до її матері, але не міг зробити цього не криючись, бо повсюдно відомий забобон став би на заваді його наміру. Дев'ятеро з десяти пасажирів воліли б зовсім відмовитися від поїздки, тільки б не подорожувати на одному кораблі з небіжчиком.
Аби вийти з цієї скрути, капітан Гарді влаштував так, що тіло, частково набальзамоване й обкладене сіллю в ящику відповідних розмірів, було взято на борт як багаж. Смерть молодої тримали в таємниці, але оскільки всі знали, що містер Вайєт збирався до Нью-Йорка з дружиною, треба було знайти жінку, яка видавала б себе за неї під час подорожі. На це без зайвих умовлянь згодилася служниця покійної. Третю каюту, яка спершу призначалася для неї, містер Вайєт залишив собі, а нібито дружина, звісно, проводила там усі ночі. Вдень вона як уміла грала роль своєї покійної господині, з якою — вони потурбувалися з'ясувати це заздалегідь — ніхто з пасажирів не був знайомий.