Вона намагалася не втрачати самовладання і покластися на природний перебіг подій. Вона говорила до себе: «Якщо ми обоє кохаємо, наші серця відгукнуться одне до одного. Ми не маленькі діти, щоб дати себе захопити безглуздим образам, дозволити химерному випадку ввести себе в оману, примхливо грати з власним щастям». Але вже за кілька хвилин вона зрозуміла, що, перебуваючи разом, за нинішніх обставин їм не уникнути забаганок лукавого випадку; і цей випадок виявився якнайшкідливішим.
— Енн, — вигукнула Мері, яка все ще дивилась у вікно, — там місіс Клей стоїть під колоною, а з нею якийсь джентльмен. Тільки-но звернули з Бат-стрит, я сама бачила. Здається, дуже захоплені бесідою. Хто ж це може бути? Іди-но сюди, подивись. Боже мій! Згадала. Це ж містер Елліот власною персоною!
— Ні, — жваво обізвалась Енн, — повір, це не може бути містер Елліот. Він сьогодні о дев'ятій годині ранку покинув Бат і не повернеться до завтрашнього вечора.
Поки говорила, вона відчула, що капітан Вентворт на неї дивиться, і відразу збентежилась і пошкодувала за тим, що сказала так багато.
Мері, ображена тим, що могли подумати, нібито вона не впізнає власного кузена, з теплотою говорила про сімейну схожість, із запалом запевняла, що під колоною стоїть містер Елліот, знову й знову кликала Енн підійти до вікна й на власні очі в цьому переконатись, але Енн вирішила не зрушувати з місця й намагалася зберігати спокій. Однак, вона знову засмутилася, побачивши, як дві чи три гості обмінялися посмішками й багатозначними поглядами, нібито відкрили чиюсь таємницю. Чутка про заручини Енн, очевидно, вже набула поширення, і мовчання, яке запанувало на хвилину, обіцяло, як здавалося Енн, її подальшого поширення.
— Ну підійди ж, Енн, — кричала Мері, — підійди й подивись. Не поквапишся — спізнишся. Вони прощаються. Тиснуть одне одному руки. Він відходить. Як можна не впізнати містера Елліота! Ти, мабуть, зовсім забула про Лайм.
Щоб умиротворити Мері, а мабуть, приховати власне збентеження, Енн усе ж таки поволі підійшла до вікна. Вона встигла побачити, що не хто інший, а містер Елліот, усупереч її переконанню, віддалився в один бік, а місіс Клей поспішила в інший; і, поборовши здивування, якого не могла в неї не викликати дружня бесіда таких непримиренних ворогів, вона спокійно сказала:
— Так, це містер Елліот. Виходить, він змінив свій намір, а втім, я могла й помилитись, я неуважно слухала.
І вона повернулася на своє місце з приємним сподіванням, що поводилася, як належить.
Гості почали прощатись; і Чарлз, люб'язно їх провівши, а потім скорчивши в них за спиною міну й поцікавившись, яка лиха година їх принесла, звернувся до місіс Мазгроув:
— Знаєте, матусю, я дещо для вас зробив; ви будете задоволені. Я був у театрі й абонував на завтрашній вечір ложу. Адже я гарний син, чи не так? Я знаю, ви любите театр; і місця всім вистачить. Ложа на дев'ять осіб. Я запросив капітана Вентворта. Енн, звичайно, не образиться, якщо її теж запросимо. Ми всі любимо театр. Гарна ідея, чи не так, матусю?
Місіс Мазгроув почала було добродушно висловлювати свою цілковиту готовність піти до театру, якщо Генрієтта й інші не проти, але Мері перебила її, вигукнувши:
— Господи! Чарлзе, як тобі могло спасти таке на думку? Ложу на завтрашній вечір! Чи ти забув, що на завтрашній вечір ми запрошені на Кемден-плейс? Нас уклінно просили бути, адже ми маємо зустрітися з леді Делрімпл і її дочкою і з містером Елліотом, з нашими найближчими родичами, щоб нас їм відрекомендували! Як можна бути таким забудькуватим?
— Ото дивина — вечірній прийом! — відповів Чарлз. — Потім і згадати буде нічого. Твій батько міг би й до обіду нас запросити, якщо йому так хочеться нас бачити. Роби що хочеш, а я піду до театру.
— Ох, Чарлзе, клянуся, з твого боку буде просто жахливо так учинити, адже ти обіцяв бути.