— Ні, я нічого не обіцяв. Я тільки посміхався й кланявся і сказав: «Був би радий прийти». Це ще не обіцянка.
— Ні, Чарлзе, ти не можеш не піти. Це було б непростимим. Нас запросили, щоб відрекомендувати. Ми завжди були в таких близьких стосунках із Делрімплами. Що б у нас не сталося, вони завжди так щиро нам співчували. Ти ж знаєш, ми такі близькі родичі. А з містером Елліотом тобі просто неодмінно треба познайомитись! Він заслуговує на увагу більше, ніж будь-хто. Поміркуй сам! Спадкоємець нашого батька, майбутній господар нашого сімейства!
— Не кажи мені про спадкоємців і господарів сімейства, — вигукнув Чарлз. — Я не з тих, хто нехтує наділеними владою, кланяючись сонцю, що сходить. Якщо я заради твого батька не хочу йти, то чого ж я піду заради його спадкоємця? Чи це не сором? Хто мені цей містер Елліот?
Недбалі слова Чарлза стали у великій пригоді Енн, яка помітила, що капітан Вентворт дуже уважно прислухається до їхньої розмови, а почувши останній вигук, перевів запитливий погляд із Чарлза на неї.
Чарлз і Мері продовжували розмовляти; він то жартуючи, то серйозно обстоював свій намір піти до театру, а вона з непохитною серйозністю виступала проти його наміру, даючи, однак, зрозуміти, що хоч як прагне піти до Кемден-плейс, вона визнає себе ображеною, якщо підуть до театру без неї. Нарешті втрутилася місіс Мазгроув:
— Театр можна й відкласти. Чарлзе, піди-но до театру й поміняй цю ложу на вівторок. Розставатися шкода, адже ми залишимось і без міс Енн через цей прийом у батька; а я впевнена, що ані мені, ані Генрієтті театр буде не в радість, якщо з нами не буде міс Енн.
Енн була від душі їй вдячна за добрі слова ще й тому, що вони давали привід сказати:
— Якщо вже все залежить тільки від мене, мем, прийом у нас вдома (якби не Мері) анітрохи не став би мені за перешкоду. Я не люблю таких розваг і з радістю проміняла б його на театр і ваше товариство. Але, мабуть, не варто й намагатись.
Вона вимовила ці слова й тремтіла, знаючи, що їх почуто, і не наважувалася навіть подивитись, як вони подіяли.
Незабаром було вирішено піти до театру у вівторок; Чарлз, щоправда, ще дражнив Мері, запевняючи, що завтра вирушить до театру сам, якщо ніхто не погодиться піти з ним.
Капітан Вентворт підвівся й підійшов до каміна, мабуть, для того, щоб незабаром відійти від нього й непомітно зайняти місце біля стільця Енн.
— Ви не так уже й довго пробули в Баті, — сказав він, — аби встигнути знудитися від його вечірніх прийомів.
— О, ні! Вони мені зовсім не до душі. Я не граю в карти.
— Знаю, ви раніше не грали. Ви не полюбляли карт, але час може багато що змінити.
— Але я мало змінилась! — вигукнула Енн і осіклася, злякавшись сама не знаючи чого. Трохи почекавши, він сказав, нібито під впливом почуття, що раптом наринуло:
— Справді, строк чималий. Вісім років з половиною — неабиякий строк!
Чи мав він намір продовжувати, Енн залишалось уявляти потім, у затишку й на самоті; тому що, все ще прислухаючись до звуків його голосу, вона була відвернута Генрієттою, яка прагнула якнайскоріше вийти й закликала інших піти разом із нею, не гаючи часу, доки ще хтось не з'явився.
Енн довелося підкоритися. Вона сказала, що готова вийти зараз же, і намагалася здаватися щирою, але відчувала, що, якби Генрієтта знала про те, з якою журбою залишала вона свій стілець і збиралася покинути кімнату, мабуть, у серці, переповненому кузеном і щасливою впевненістю в його почуттях, знайшлося б місце й для жалю до неї.
Збори, однак, було припинено. Почулися тривожні звуки; наближалися нові гості, й двері відчинилися перед сером Волтером і міс Елліот, чия поява нібито водночас заморозила всіх. Енн одразу ж відчула гніт, і на всіх обличчях читала вона його ознаки. Невимушеність, свобода, веселість покинули кімнату й змінилися холодною стриманістю, обтяжливою мовчанкою та нудними світськими бесідами у відповідь на вишукану байдужість батька й сестри. І як їй було важко це усвідомлювати!
Ревнивого погляду Енн не уникла одна обставина. Обоє впізнали капітана Вентворта, і Елізабет була з ним люб'язнішою, ніж раніше. Одного разу вона навіть до нього звернулась і не раз на нього позирала. Без сумніву, Елізабет обмірковувала якийсь рішучий захід. Невдовзі все з'ясувалося. Після деяких належних незначущих фраз вона здійснила запрошення, яке обіцяла родині Мазгроув. «Завтра ввечері, у тісному колі». Це вимовлялося вельми люб'язно, і картки, якими вона спорядилася («Міс Елліот приймає в себе вдома»), було покладено на стіл з поштивою посмішкою, зверненою до всіх, але одна посмішка й одна картка були підкреслено звернені до капітана Вентворта. Елізабет справді провела достатньо часу в Баті, щоб навчитися цінувати людину з такою зовнішністю. Минуле вже не мало значення. На цей час капітан Вентворт міг бути гарною прикрасою її вітальні. Картку було вручено, і сер Волтер і Елізабет підвелись і вийшли.