Енн залишалося підкоритися, сісти і, зберігаючи зовнішній спокій, наразі віддатися тим хвилюванням, які готувалася вона відчути трохи пізніше. Без затримки, не гаючи часу, віддалася вона блаженному болю, або болісному блаженству. І двох хвилин не проминуло, як капітан Вентворт сказав:
— Зараз ми напишемо листа, про який щойно говорили, Гарвіле, тільки дай мені папір і перо.
Папір і перо знайшлися під рукою, на окремому столику; капітан Вентворт відійшов туди і, майже повернувшись до всіх спиною, заглибився в писання.
Місіс Мазгроув розповідала місіс Крофт історію заручин своєї старшої дочки: вона вважала, що говорить пошепки, але її було чути по всій кімнаті. До Енн вони не звертались, але, оскільки капітан Гарвіл, поринувши у думки, не був схильним бесідувати, вона несамохіть почула деякі не дуже приємні подробиці, наприклад, як «містер Мазгроув і мій брат Гейтер казали те і те, а містер Мазгроув запропонував те і те, а моїй сестрі Гейтер запало до голови те і те, а молоді люди бажали того і того, а спершу я казала, що ніколи на це не погоджусь, а потім мене переконали, і я вже думаю, що все буде добре» і ще багато чого такого ж простодушного, — подробиці, які, навіть якщо розповідати їх із делікатністю, що ніколи б не змогла зробити добра місіс Мазгроув, цікавили б хіба що головних героїв цієї історії. Місіс Крофт ввічливо слухала, як і належало, а якщо й укидала слово, то завжди дуже доречно. Енн щиро сподівалася, що джентльмени надто зайняті своїми думками, аби чути цю розмову.
— Отже, мем, ми все обдумали як слід, — голосно мовила місіс Мазгроув, усе ще думаючи, що говорить пошепки, — хоч можна було б сподіватися на краще, ми вирішили, що більш нема чого зволікати, тому що і Чарлзові Гейтеру, і Генрієтті вже не терпиться. Ми й подумали — нехай уже одружаться й будуть щасливі. Не вони перші, не вони останні. На мою думку, хоч як би все склалось, усе одно це краще, ніж тривалі заручини.
— Я й сама тільки-но про це подумала! — вигукнула місіс Крофт. — Як на мене, молодим краще жити на скромні кошти й разом долати труднощі, ніж тривалі заручини. Я завжди була впевнена, що спільне…
— Ох, люба місіс Крофт! — оголосила місіс Мазгроув, неспроможна дати їй закінчити фразу. — Безперечно, нічого немає гіршого для молодих людей, ніж тривалі заручини. Своїм дітям я б ніколи такого не побажала. Я завжди вважала, що добре заручитися, коли твердо знаєш, що через півроку, принаймні через рік буде весілля, але тривалі заручини!..
— Так, мем, — відповіла місіс Крофт, — нічим не кращі, ніж заручини непевні, які можуть надовго затягнутись. Якщо не знаєш, коли в тебе будуть кошти для життя сімейного, нічого й свататись. На мій погляд, будь-які батьки мають опиратися таким заручинам.
Розмова несподівано повернула на інше, що не могло не збудити інтересу в Енн. Вона дещо згадала, і її охопило хвилювання; і тієї самої миті, коли погляд мимохіть зупинився на віддаленому столику, перо завмерло в руці капітана Вентворта, він підвів голову, прислухався, нараз обернувся й кинув на неї погляд, швидкий, розуміючий погляд.
Дві дами продовжували бесідувати, знову й знову підтверджуючи справедливість цієї узвичаєної думки, підкріплюючи її всіма відомими їм прикладами нещасть, яких зазнали ті, хто вчинив інакше, та Енн уже нічого не чула: лише гомін голосів шумів у неї в голові, а думки плутались.
Капітан Гарвіл, який не чув жодного слова, підвівся й одійшов до вікна. Витаючи думками далеко, Енн стежила за ним очима і раптом зрозуміла, що він кличе її до себе. Він кивав, нібито хотів сказати: «Підійдіть сюди, я вам хочу щось сказати»; і підкріплював своє запрошення такою щирою усмішкою, нібито вони були близькими й давніми знайомими. Вона підвелася й підійшла до нього. Дами опинилися в далекому кінці кімнати, а столик капітана Вентворта був тепер ближче до неї, хоч і не зовсім близько. Тільки-но вона підійшла, обличчя капітана Гарвіла знову набрало серйозного, задумливого виразу, який, здавалося, був йому більш властивим.
— Дивіться, — сказав він, розгортаючи пакунок, який тримав у руках, і виймаючи звідти мініатюрний портрет. — Чи впізнаєте, хто це?
— Звичайно. Це капітан Бенвік.
— Так, і ви, безперечно, здогадаєтеся, для кого цей портрет призначений. Але (продовжував він із почуттям) не для неї він був намальований. Міс Елліот, чи ви пам'ятаєте, як ми йшли разом по Лайму та його жаліли? Я тоді подумав… — а втім, пусте. Портрет був намальований на Мисі Доброї Надії. Там він познайомився з юним і талановитим німецьким художником і, вірний слову, яке дав моїй сестрі, позував йому й віз їй цього портрета; а тепер мені доручено подарувати його іншій! Саме мені так пощастило! Але кого ще він міг попросити? І я не обману його сподівань. Проте я без жалю передоручаю це іншому. Він усе зробить (киваючи в бік капітана Вентворта), він якраз і пише листа.