– Лютику! Ти готовий? Ідемо частувати нашу гостю, – почулося з кухні, щойно вона вмостилася на канапі. – Ні-ні, їжу не понесеш і не пхай сюди свого хитрого рудого писка! Хто з нас ловелас? Ти чи я? От і бери те, що належить нести справжньому ловеласові. Куди брати? В зуби, Лютику, в зуби! Який же ти нездогадливий!
Анабель глянула й ледь не розреготалася. З-за дверей поважно виплив кіт із гілочкою сріблястих котиків у зубах, а за ним зайшов чоловік із тацею в руках. Чоловік спритно підчепив ногою круглого столика біля шафи, підсунув його до канапи, поставив на нього тацю з омлетом, чаєм і канапками, вирвав із котячих зубів вербову гілочку, яку той тепер ніяк не хотів віддавати, і простягнув Анабель.
– З неділею будьте здорові! Як вам спалося? Не дуже діставав цей рудий волоцюга? Чомусь його до вас як магнітом тягне. Я кілька разів виставляв упертюха за двері, але спробуй такого прогнати. Характер!
– Ну що ви! Він такий симпатичний! До того ж… Це неймовірно, але здається, він мене майже вилікував. Учора голова тріщала від болю, а зараз тільки ледь-ледь паморочиться.
– О, мій Лютий такий! І це, завважте, всього-на-всього за один-єдиний сеанс. А що то буде за тиждень! Чого ви так здивувалися? Вам обов’язково треба полежати хоча б тиждень. І навіть не пробуйте сперечатися! За всіма ознаками, маєте струс мозку. Не лякайтеся – невеличкий, зовсім невеличкий. Так собі, струсик. Та з цим не жартують. І з коліном усе буде добре: чашечка ціла, меніск начебто не надірваний, інакше б нога так вільно не випросталася. Сильний забій – ото й усього. Трохи спокою, кілька компресів – і можна буде гопак танцювати. І пам’ять повинна хутко відновитися. Якщо амнезія і є, то зовсім незначна, коротенька. Мабуть, крім падіння, ви пережили стрес. Але розповісте про це, коли все згадаєте. Звісно ж, якщо вам захочеться розповідати.
– То ви лікар? Чи, може, народний цілитель?
– Цілитель? Ну що ви? Цілитель у нас Лютик. А я… так би мовити, трохи лікар.
– Хіба можна бути кимось трохи?
– Чому б і ні? Колись навчався в медичному училищі. Щоправда, недовчився – вирішив кардинально все змінити й стати істориком. Диплом магістра історії отримав, навіть дисертацію готував. А став… Ой, та ким я лише не ставав! Екскурсоводом, копачем в археологічній експедиції, будівельником, ще й провідником у потязі. Чого ви так дивуєтеся? Провідник – також цікава професія. За кілька місяців наїздився на все життя.
– А дисертація?
– А що дисертація? Її давним-давно написано. Та якось усе руки не доходять довести те написане до пуття. От зберуся із силами, відкладу всі справи та як засяду за стіл…
– Хіба раніше сил не було?
– Умієте ви підловлювати на слові. Звісно ж, були. І сили, і бажання. Але… Як би це вам пояснити?.. Знаєте, що таке матриця?
– Та трохи знаю. Це такий штамп. Точніше, форма для штампів. Колись у друкарні так літери для набору виливали. Складним був друкарський процес… Тим журналістам, які почали працювати в епоху комп’ютерів та Інтернету, навіть уявити важко, яким складним.
– Вилити можна не тільки літери, а будь-що. Скажімо, олов’яних солдатиків. От уявіть собі: сотні, тисячі, мільйони олов’яних солдатиків, ціла армія – і всі, як один. Ать-два, ать-два, ать-два… Лівою! Лівою! Лівою! А є ще інша матриця – та, що в голові… І є конкретні людські типуси, які навіть не припускають, щоб хтось вийшов за межі їхньої особистої матриці. А вийдеш – і все. Кінець! Ти нестандарт, виробничий суспільний брак, що не вміщається у формочку чиїхось залізних мізків. Або ж ворог…
– То ви, мабуть, вийшли за межі…
– Просто ненавиджу матриці. Це, думаю, вроджене. Мене не можна втиснути в якусь формочку та ще й прикласти зверху пресом. Як висловилася колись одна жінка, я просто нестерпна неодомашнена істота, яка не піддається прирученню і не вміє бути такою, як треба. Ясна річ, типуса на ім’я Нетакийяктреба не можна любити, апріорі не можна. Ну, це вона так вважає. А от діти мене люблять. Я ж, мушу похвалитися, усе-таки реалізувався – тепер не тільки історик, а й географ, і фізрук, і… Словом, учитель, педагог широкого профілю. Випускники університетів до села не рвуться, а дітей комусь треба вчити. От і їжджу щодня своєю тарадайкою туди-сюди.
– Не набридло?
– Їй, мабуть, добряче набридло, бо дедалі частіше протестує і вимагає тайм-аутів на ремонт. А я пропускати уроки права не маю. Тож коли моя чотириніжка страйкує, доводиться добиратися або велосипедом, або автобусом. Нещодавно запропонували роботу наукового співробітника в місті, в історико-культурному заповіднику. Але… Навіть не знаю, чи погоджуся… Колись та маленька сільська школа мене врятувала. Звик уже до неї, до дітей. До речі, вони називають мене Дмитром Андрійовичем.