Він зробив паузу й глянув так промовисто, ніби чекав, що вона у відповідь назве й себе. За правилами етикету, так би й мусило бути. Анабель змовчала. Відзначила подумки, що очі в нього таки темно-сірі, лише навколо зіниць по тих сірих райдужках зеленкувато-карі промінчики розходяться, наче медові крапельки. А біля зовнішніх кутиків очей – тонкі промінчики зморщок, як це зазвичай буває в людей, котрі часто усміхаються. Хутко перевела розмову на інше.
– А чому це ви, Дмитре Андрійовичу, так свого кота кличете? Хіба ж цілитель може бути лютим?
– Бо я його в лютому знайшов.
– На вулиці?
– У парку. Коли випадає вільна година, полюбляю порибалити на річці, а дорога до неї – через парк. Отож, іду якось із вудочками парковою алеєю, дивлюся – сидить на лавці оце чудо руде. І хоч би оком кліпнуло чи муркнуло. Повертаюся від річки – він на тому самому місці. Пригостив його двома карасиками, погладив за вушком і пішов. Наступного дня – та сама картина. Третього мені було не до рибалки, та тільки-но повернувся зі школи, прихопив кілька канапок – і бігом до парку. Сидить рудько капловухий на тій самій лавці. Але цього разу вже кинувся мені назустріч – зголоднів, мабуть, добряче, от і згадав про карасиків з ополонки. У неділю вдарив такий мороз, аж повітря заіскрилося. А мені не сидиться вдома, на душі чогось мулько. Біжу із самого ранечку до парку – лавка порожня. Дивлюся – рудіє щось угорі, на ялині. Кіт! Кликав його, кликав, а він – ні мур-мур. Ну все, думаю, замерз бідолаха, задубів на гілляці. І така мене злість на самого себе взяла. Мусив би здогадатися, що котика хтось просто покинув у парку. Там постійно з’являються волохаті безхатьки. Але вони хитріші, так би мовити, адаптованіші до соціуму: влітку гуляють на природі, полюють на гризунів, а взимку або перебираються до навколишніх дворів, або прибиваються до зоопарку, що неподалік. А цей дивак котячий, вочевидь, навіть не припускав, що його залишили назавжди, попросту кажучи, кинули, – сидів там, де з ним розпрощалися, і чекав, як вірний пес Хатіко, на свого господаря. Чи, може, господиню… Жінки також бувають жорстокими. Поліз я на дерево… Уявляєте, як воно – на ялину лізти та ще й обледенілу? Руки – до крові, штани опісля довелося викинути. Але зняв його, напівживого, з гілки, заховав під куртку – і додому. Ледве виходив. Ну а оскільки це було в лютому, то з іменем не морочився. Отака от історія.
– Як у Робінзона Крузо.
– Чому це, як у Робінзона Крузо?
– Він же свого П’ятницю у п’ятницю знайшов.
– Але в нього був тільки П’ятниця. А в мене ще є Січень, точніше, Січуня, теж знайда, – я її перед оцим капловухим підібрав, у січні, якраз на Водохреще. Ледве розгледів на снігу нещасне біле створіння, яке вже ледь нявчало. Погляньте у вікно – бачите, яка розкішна кицька у дворі з Бароном бавиться? Біле й чорне, день і ніч, інь та янь… Але Січуня – пустунка, ласунка та вереда несусвітня. Ніяк ми з нею характерами не зійдемося. Вчора знову сосиску просто зі столу поцупила та ще й ображену із себе вдавала. Мабуть, не дуже смачна сосиска. Як поясниш цьому примхливому створінню, що я не ковбасник, сосисок не виробляю, а на приготування чогось смачнішого часу не вистачає? Казала наша шкільна прибиральниця, що їй лагідна киця потрібна, бо дуже самотньо стало. Уявляю, як їм удвох буде добре. Був у мене ще й Грудень, але його також довелося віддати. Тепер він улюбленець нашої математички.
– Провідуєте?
– Кого?
– Грудня, звісно. Ну, заодно й математичку…
– Грудень уже не Грудень, а Піфагор. І йому не до мене – у Тетяни Володимирівни завелися миші, тож тепер він має собі роботу, гідну всякого справжнього кота.
Анабель засміялася. Здалося, вона давно знає цей дім, цього чоловіка й навіть кота, який приніс їй у зубах сріблясту вербову гілочку.
Господи! Як же давно їй ніхто не дарував весняних котиків!
14
Квітень перейшов за свій екватор і хутко побіг до фінішу. У саду перецвіли абрикоси, за ними – вишні. Ось-ось мали рожево вибухнути набубнявілі пуп’янки яблунь. На осокорі навпроти вікна з’явилася пара припутнів – сиділи, притулившись одне до одного, воркували, туркотіли, били сильними крильми об весняне повітря, аж виляски йшли, і чекали, коли дерево закучерявиться листям: тільки тоді ці голуби починають майструвати гнізда.